Дві заповіді

Навіть церковні люди дуже сильно акцентують увагу на словах Спасителя “любіть ворогів ваших” (Мф. 5:44). Розбирають ці слова, шукають різні тлумачення, прагнуть зрозуміти – як це взагалі можливо – любити ворогів? Дійсно, ця заповідь Христова найбільш парадоксальна з усіх, вона перекреслює весь буденний досвід будь-якої людини і ставить під питання будь-яку етичну систему. Тут є про що думати, і є про що говорити. Але в тіні цього парадоксального формулювання чомусь залишається без такого ж детального розбору інша заповідь – “любіть один одного” (Ін. 13:34). Тобто, мабуть, передбачається, якщо не про ворога мова, то і питань жодних немає: “неворогів” своїх ми і так любимо, без всяких пояснень і тлумачень.

А насправді не любимо ми їх, неворогів. Навіть найближчих для нас людей – ну хіба любимо ми так, як повинні були б? Хіба не викриває нас совість час від часу саме за те, що ми ставимося до своїх близьких без любові? Думаю, головна наша біда не в тому, що ми не вміємо любити ворогів своїх – це було б ще зрозуміло і якоюсь мірою простимо, оскільки ми недосконалі. Але от той факт, що я можу зірвати своє роздратування на дружині чи дітях, розсердиться на стареньку маму, образитися на кращого друга – от це мене тривожить куди більше, ніж моя нелюбов до ворогів. Яка, варто зауважити, досить гіпотетична, оскільки, ворогів у мене начебто як і немає. А от близькі люди є. І я не вмію їх любити так, як заповідав це Господь.

Так який сенс замислюватися про любов до ворогів тому, хто не навчився любити власну бабусю? Це все одно, що міркувати про важку атлетику людині, яка у своєму житті не піднімала нічого важчого за пакет молока. У спорті люди починають з малого, і поступово, зміцнюючи своє тіло, приходять до все більшого і більшого, сходять від сили в силу. Але так само людина повинна зміцнювати себе і в любові. Адже жодна віруюча людина не стане заперечувати того факту, що вона – грішна. Неважливо, у чому цей гріх полягає – просто, кожен за себе знає, що каятися йому є в чому. А будь-який гріх – порушення закону любові. Хто грішить, той просто не зможе любити так, як заповідав Христос – без очікування вдячності, терпляче переносячи неміч любимих, прощаючи їм усі їх недоліки і слабкості.

І починати вчитися такій любові слідувало б зовсім не з ворогів наших. Любов до ворогів – це вже певна вершина, коли здійснено все що нижче. А от на шляху до цієї вершини буде величезна безліч людей, з якими ми просто зустрічаємося тут і там, – на вулиці, у громадському транспорті, на роботі, у мережі Інтернет. Вони нам зовсім не вороги, просто – випадкові люди. Які, проте, негайно можуть перетворитися для нас на ворогів, якщо ми на них за щось образимося. Але можуть стати і улюбленими людьми, за заповіддю Христовою. Тут усе залежить від нашого вибору, як зробимо, так і буде. І починати, звичайно ж, треба з найближчих, як про це коротко і ясно казав священик Олексій Мечів: “Будьте теплом і світлом для оточення: прагніть спершу зігріти сім’ю, працюйте над цим, а потім ці труди вас так заманять, що для вас вже вузьким буде коло сім’ї, і ці теплі промені з часом захоплюватимуть усе нових і нових людей, і коло, що освітлюється вами, буде все збільшуватися”.

Автор: Олександр Ткаченко