Спочилим наші чвари вже не пошкодять

Прагнення уникнути різноманітних чвар, піти від гніту скорботи, пристрастей, хвороб, тяжкої праці, несправедливостей і розбратів, мрія про краще існування, нехай не тут, не в земному періоді, але в якомусь «краю далекому», завжди супроводжувало життя пропащого людства. І примушувало його щосили вдивлятися в щільний непроникний туман, що приховує від живих людське посмертя, уловлювати звідти звуки, образи, натяки і різноманітно тлумачити їх, намагаючись прозріти те грізне або, навпаки, прекрасне, що може чекати людину за гробом. Так або інакше, преобразившись, ці уявлення проникли і в життя і сподівання християн.

Як відмічають церковні дослідники, серед юдеїв часів Виходу, часів суддів і царів, часів Давида і Соломона інтересу до особистого посмертя майже не було, юдаїзм говорив про земне життя і про те, як Бог велів жити в ньому тут і зараз. Потужний імпульс розвитку в юдаїзмі ідей про життя після смерті був даний зустріччю Ізраїлю з елліністичним світом, особливо – за часів війни; у Другій книзі Маккавейській ми читаємо палкі слова, звернені матір’ю-юдейкою до свого сина перед лицем його загибелі від рук ворогів: «Благаю тебе, дитя моє, подивися на небо і землю і, бачачи все, що на них, пізнай, що все створив Бог з нічого і що так з’явився і рід людський. Не страшися цього вбивці, але будь достойним братів твоїх і прийми смерть, щоб я з милости Божої знову придбала тебе з братами твоїми» (2 Мак. 7:28,29).

Всесильний Бог створив нас і світ ні з чого – але невже так і зникнемо ми ні в що? Чи безповоротно тлінна людина, найбільше створіння і дитя Боже, або є в ній щось незнищуване? Бурхливі події історії, виклики так званої «міжзавітної епохи», що обрушилися на Ізраїль у пору його протистояння еллінським загарбникам, а згодом – римлянам, а також поширення юдейських діаспор у землях, що належали іновірцям, і зіткнення юдейської думки з думкою грецьких філософів оформило і зміцнило уявлення і про особисте посмертя людини, і про воскресіння мертвих, і про «душу» у платонівському значенні слова (відмінному від звичайного вживання цього слова в Танасі, в якому «душа» означає найчастіше просто «життя», «життєва сила»).

І в Євангелії ми вже зустрічаємо уявлення про індивідуальну душу людини та її посмертне існування як щось для юдеїв загальновідоме. Свідчення євангелістів говорять нам про саддукеїв, що не вірять у воскресіння, передають питання книжників Христу про те, чиєю дружиною у воскресінні буде вдова, яка мала сімох чоловіків, і притчу Христову про багача і Лазаря.

Подія Воскресіння Христового потрясла звичні уявлення про життя і смерть, згодом відлившись для Церкви в карбовані рядки Символу віри про сподівання воскресіння мертвих і життя майбутнього віку.

Віднині і назавжди смерть перестала бути для християнина безособовою порожнечею, небуттям, що позбавляє сенсу і поглинає усе живе, і сам час перестав бути невблаганним повільним вбивцею – він став шляхом, що веде людину від народження в життя вічне.

Проте смерть, навіть переможена Христом, не зникла зовсім. Йшли роки, змінювалися покоління, і християни, усвідомивши, що друге пришестя Христове може бути ще не скоро, що потрібно якось влаштовуватися жити поки що в цьому світі, повернули осмислення особистої смерті і посмертя людини у свій ужиток, у коло найважливіших турбот дня сьогоднішнього.

Про переконання християн Сходу і Заходу на посмертну долю людини, про те, якими нюансами обростали ці переконання в ті чи інші часи під впливом тих або інших подій, можна говорити багато. Проте поза сумнівом і явно для всіх нас у цих переконаннях живе одне важливе сподівання – сподівання спокою і миру. «У блаженнім успінні вічний спокій подай, Господи…» – співає Церква, просячи в Бога успіння не як небуття, а як сповненого плодами відпочинку, того відпочинку, якому радіє сільський трудівник, завершивши жнива збирання врожаю. І просить спокою – не бездушності і бездіяльності, але спокою від бурі гріховних пристрастей, що роздирають смертну людину, спокою від болю і самотності, ворожнечі, тривог і страхів, спокою примиреного, радісного, тверезого, живого.

Засноване на вірі в милосердя Боже це сподівання на те, що, незважаючи на всю нашу неміч, пекло перед обличчям Його всемогутньої любові не вічне, забарвлює наше відношення до поминання спочилих особливими тонами.

Своєю молитвою про них ми не просто просимо Бога доглянути за ними, помістити їх у пам’ять вічну на противагу нашій слабкій і недовговічній пам’яті – ми затверджуємо і нашу з ними єдність, єдність у, нарешті, примирення і їх з Богом, і їх з нами, і наше з Богом теж.

Єдність у загальному полі життя вічного, нарешті позбавленого гріха, тяготи, з’ясування нескінченних суперечок, взаємної ворожнечі і нелюбові. Життя, яке не відокремлене від нас в якийсь безмежно далекий простір, але посіяне в нас Христом, росте і проростає в нас і між нами, нехай доки і не дуже зримо, життя, яке ВЖЕ є та існує…

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: 24 неділя після П’ятидесятниці