У чому причина стресів і страхів?

На кожного з нас у Бога є план – і прекрасний план. Повір у це, довірся Йому, і ти сам це побачиш. Господь забере в тебе увесь твій страх, усю твою тривогу. Зникне занепокоєння, цей холод у животі, який буває в школяра, що йде до школи, не вивчивши урок.

Саме таке почуття з’являється в нас тоді, коли нам бракує віри, любові, розуміння того, що наші ближні люблять нас, і що окрім цього є ще святі, які моляться за нас, і є Бог, Який захищає нас. А коли Господь відвертається від людини, вона стає холодною, її душа студеніє. І от їй вже ні на кого спертися, нікуди піти. Звідси і з’являється почуття страху.

І якщо ми хочемо, щоб наші діти не знали страху, нам треба навчитися передавати їм відчуття спокою, тиші і захищеності. Інша людина, знаходячись поряд з нами, повинна мати можливість дихати, бути самою собою, а не нервово думати про себе: «Як він відреагує на мої слова? Як мені сказати йому про це? А якщо він зрозуміє мене неправильно? Якщо розсердиться? Що буде?»

Такі думки і формують почуття страху. Наше его викликає в дітей боязнь говорити з нами. Вони замикаються в собі і не можуть сказати про те, що відчувають насправді, бо бояться сказати про це. Адже дитина пам’ятає, що одного разу вона вже сказала правду, але за цим сталися побої, приниження, погрози.

Наша присутність не повинна викликати почуття страху в інших людей. Ми повинні виділяти спокій. Це дуже цінне – для всіх.

Необхідно шанувати іншу людину, її особу, можливості і потенціал. Не треба обмежувати її якимись рамками і ставити перед нею цілі, які вона зобов’язана досягти. Навпаки, її треба шанувати – навіть якщо йдеться, наприклад, про їжу.  Буває, що їжа перетворюється для дитини в суцільний стрес, бо батьки кричать: «Спробуй тільки не з’їси це!» Але вона не може їсти в такому стані! Ця їжа буде для неї отрутою.

Коли людині постійно здається, що вона повинна досягти якогось ідеалу (до якого її підганяє хтось інший), це викликає стрес. І людина не витримує – вона починає хвилюватися, переживати і боятися. А треба, щоб вона, навпаки, почувала себе комфортно, спокійно – нехай їсть, скільки хоче! Чому деякі діти з апетитом їдять у компанії однолітків, а вдома – навпаки? Бо вдома їх залякують тією атмосферою, яка створюється навколо.

А як було б добре, якби нам вдавалося створювати навколо себе атмосферу спокою! Не тривожитися самим і не викликати почуття тривоги в інших людей. Побачивши спокійну людину, намагатися зрозуміти її внутрішній світ, а не заражати її своїми страхами.

Адже саме це учні Христові спробували зробити на озері Галилейському – коли здійнявся шторм і човен почав тонути, а Господь у цей час спав. Човен наповнюється водою, учні із страхом думають, що от-от потонуть, а Господь усе спить. Як же так, Господи? Який може бути сон? Як Ти можеш спати? Човен от-от піде на дно! Гинемо, тонемо! Учнів охопив страх.

Звичайно, вони тонули не в склянці води – все-таки озеро Галилейське велике. Але Господь почував Себе в цей час так само, як почував Себе Немовлям на руках у Пресвятої Богородиці, коли Вона тримала Його, а Він спокійно спав. Адже це озеро належало Йому. І вітер належав Йому. Хвилі? Він їх створив. Він був у Себе удома. Уся земля – це Його ліжко, Його трон. От Він і спав спокійно.

Господь нічого не боявся в цьому світі. Тому Він наодинці йшов на молитву в пустелю і постив там сорок днів, один піднімався на Елеонську гору. Усе це було Його домом. Він не переживав почуття страху, бо мав у Собі любов. Замість того, щоб боятися цього світу, Він любив його – адже Він Сам його створив.

Тому Він спокійно спить у човні. Учні ж у цей час у страху вичерпують воду, а коли розуміють, що не можуть більше, то будять Його. І що ж вони роблять? Замість того, щоб спробувати отримати в Господа частину Його спокою, вони збираються передати Йому свій страх, свою паніку. Тобто роблять усі навпаки (як і ми). Що ж вони кажуть Господові? «Господи, рятуй нас, гинемо!» (Мф. 8:25). Іншими словами: «Господи, що ж Ти спиш, невже Тобі немає діла до того, що ми тонемо? Прокинься ж нарешті! Вникни в нашу проблему, почни панікувати разом з нами! Бійся разом з нами! Ми не можемо бачити Тебе в такому спокої! Чому Ти не боїшся?» – «Чому не боюся? Тому що Я – Бог».

Бог безпристрасний. Він не страждає від тих проблем, які спричиняють страждання людині. Мовою Церкви «безпристрасний» – це не той, хто нічим не цікавиться, не той, хто ставиться до життя з повною байдужістю (як ми іноді кажемо – «Він з такою байдужістю пройшов повз мене» – надаючи слову «байдужість» негативний сенс). Зовсім ні. Просто Бог перебуває над усіма земними труднощами.

Наші проблеми викликають у Нього не зніяковіння, не страх, а співчуття. Тобто Бог любить нас, але не розділяє з нами наш страх. У Нього немає цього почуття, бо Він живе зовсім в іншій атмосфері – у світі, наповненому Божественною тишею. Тому Христос і був спокійний – як буває спокійним море на заході, коли ми дивимося на тиху воду під променями сонця, що заходить. Так само спокійно було і на серці в Нашого Господа. І що ж Він зробив тоді? Замість того, щоб почати панікувати разом зі Своїми учнями, Він передав їм Свій спокій.

Господь простягнув над хвилями руки, і направив спокій, що наповнював усю Його Істоту, у бік моря, вітру і учнів. «І настала велика тиша» (Мф. 8:26). Тоді Господь сказав учням: «Чого ви такі боязкі, маловіри?» (Мф. 8:26) У вас немає віри. От у чому справа. Хвилі тут ні до чого. Бо сьогодні – буря, завтра – гроші, післязавтра – якась хвороба, потім ще щось. Завжди виникатимуть проблеми. Справа не в них. Необхідно очистити свою душу від того, як сприймаються ці проблеми. І тоді відкриється секрет спокою. Він – у довірі до Бога.

Отже, Господь дарував учням Свій мир, Свою тишу, і вони заспокоїлися, як заспокоїлися і вітер, і хвилі. Сталося, таким чином, подвійне диво: адже, за законами природи, хвилі не могли зникнути так відразу, а тут море затихнуло в одну мить. Але ще більший спокій оселився в серцях в учнів – адже їх хвилювання до цього було навіть сильніше за бурю. Господь позбавив їх від цього зніяковіння і тривоги. Як? Він просто простягнув до них Свої руки.

І от ключ до спокою: треба розкрити обійми назустріч Богові, спрямуватися до Нього – і тоді станеться ця зустріч, ця передача Божественного миру, тиші і спокою. І всі наші страхи зникнуть.

Господь ніколи не відчував страху чи зніяковіння. І ніколи не хвилював Своїх учнів. Навіть у найважчі моменти Свого (і їх) земного життя, зовсім незадовго до жахливих страждань, Розп’яття, Він ділиться з ними Своїм спокоєм. На Тайній Вечері Господь звертається до учнів із словами: «Дуже бажав Я цю паску їсти з вами, перш ніж зазнаю страждань» (Лк. 22:15). Я йду на смерть, – каже таким чином Христос, –  і хочу скуштувати разом з вами їжу, щоб ми відчули любов один одного. І хочу подарувати вам Святе Причастя, щоб передати Свою тишу. Я дарую вам спокій, який ніколи не зможе дати навколишній світ. Я забираю у вас почуття страху і даю вам інші почуття, інший досвід. Я даю вам Себе.

Саме Господь – наш спокій. Він залишив нам Себе, щоб ми мали в собі Його мир і тишу. Він дарував нам Свою любов і благодать, пославши Духа Святого. Отже, у кожному з нас живуть «передумови» для спокою і тиші.

Про це каже нам і святий Никодим Святогорець. Подумати тільки – Господь йшов на Хрест, як на святкову урочистість, веселий бенкет. Тобто Його душа була наповнена таким оптимізмом, таким внутрішнім спокоєм, що в ній вже не залишалося місця для паніки, зніяковіння і страху. А тепер давайте уявимо себе у в’язниці. От нам оголошують смертний вирок і кажуть, що страта – завтра. Невже нам не буде погано в ці останні миті? Невже ми не впадемо в смуток і розчарування, невже не хвилюватимемося? Наша душа почне слабшати і в’янути. А душа Христа в той момент не просто не ослабла, а навпаки – розцвіла в любові ще очевидніше, ніж раніше. Адже саме в останні години Свого земного життя Господь вимовив Свої найпрекрасніші слова.

Перед смертю Він ні про що не тривожився – як не тривожився і тоді, коли Його гнали, коли погрожували, коли книжники і фарисеї намагалися упіймати Його на слові, коли хотіли стратити. Господь ніколи не відчував зніяковіння чи занепокоєння, ніколи не думав: «Що ж зі Мною буде?» Ні. Він жив цим моментом – тут і зараз.

Не думай про те, що буде. Коли це станеться, тоді і відчуємо біль. А зараз ми живемо тим моментом, який є зараз. Хліб наш насущний дай нам сьогодні. Молячись так, ми не повинні хвилюватися про завтрашній день.

Якщо в тебе є діти, і ти кладеш гроші на їх рахунок у банку, якщо в тебе якісь заощадження, якщо ти будуєш будинок або купуєш квартиру – це не погано. Але це не повинне супроводжуватися метушнею, страхом, занепокоєнням. І тоді все буде гаразд. Роби те, що ти робиш, але по-іншому. Заміни деякі детальки у своїй душі, почни домагатися мети по-іншому, усвідом по-іншому те, що ти робиш. Почни ставитися до цього по-іншому.

Бог не хоче, щоб ми міняли ритм свого життя. Він не хоче, щоб ми міняли свою справу, свою роботу. Бог хоче, щоб ми змінили ставлення до свого життя. Щоб ми подивилися на нього так, як його бачить Він. Але для того, щоб побачити своє життя і навколишній світ очима Божими, треба подивитися на себе з боку.

Одна молода людина якось сказала мені:

– Іноді, роблячи щось, я починаю дивитися на себе з боку. Неначе я – це інша людина, яка спостерігає за моїм життям. Чи неначе я знімаю себе на відеокамеру, а потім дивлюся на своє життя очима глядача. І знаєте, що мені здається? Мені здається, що я божевільний. Я дивлюся на те, як бігаю туди-сюди, як турбуюся, напружуюся, як скажено б’ється моє серце. Мені стає страшно, і я задаюся питанням: «Зі мною усе гаразд? Чому я живу так?»

Я відповів їй:

– Якоюсь мірою це допомагає тобі отямитися, але саме по собі не є зціленням. Заспокойся! Йди повільніше, поводься тихіше, говори спокійніше і не передавай своє хвилювання тому, з ким розмовляєш.

Церква говорить нам дивитися на своє життя очима Христовими. Мати розум Христовий – означає спостерігати і розуміти навколишній світ не бездуховно, а за допомогою Божественного Духа, і сприймати своє життя таким чином. Дивитися на все так, як влаштував Господь. Уявимо собі, що ми живемо за часів Христа. У нас багато справ, ми носимося по Назарету, по всій Галилеї – по землі, де ходить Господь. Ми доки не віримо в Нього – ми просто знаємо, що Він тут. І от, у такому поспіху, метушні ми одного прекрасного дня натрапляємо на Нього і на Його учнів. І, подивившись Йому в очі, ми раптом розуміємо, що ніколи ще не бачили подібного погляду. Чому? Бо в них – спокій вод озера Галилейського, або навіть бездонного океану.

Цей такий спокій, така тиша, які можуть існувати тільки в горньому світі. І коли ми дивимося в ці очі, усі наші проблеми відступають. Ми хочемо сказати Йому про них, але виявляється, що і говорити немає про що. Бо завдяки одному лише погляду в очі Христові усе навколо завмирає, і ми заспокоюємося.

Я думаю, якщо ми під час молитви призвемо Христа і відчуємо Його у своєму серці, то автоматично виявиться, що всі наші страхи – це одна велика брехня, обман, ніщо. Що ти хочеш сказати Мені? – запитає Бог. – Ти боїшся? Чого? Що за проблеми мучать тебе? Подивися на Мене, Бога! Вийди хоч ненадовго з атмосфери земного тяжіння і подивися на своє життя в Моєму напрямі. А після цього знову подивися на землю – і ти побачиш, що після цього ти зовсім по-іншому сприймаєш усе навколо: своє життя, хвороби, гроші, їжу, дітей – на все це ти тепер дивишся абсолютно іншими очима.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)