Проти хибного свідчення на суді

Із страху, і часто помилкового, відповідальності перед судом ви, браття, коли закликаєтеся до нього, нерідко, незважаючи навіть на прийняту вами присягу, приховуєте істину і кажете неправду. Мені навіть доводилося бачити і таких, які, повернувшись із суду, з якоюсь бісівською радістю нахвалялися своїм обманом! Нічого доводити, що ці останні до гріха клятвопорушення приєднують ще страшний гріх богохульства і блюзнірства і тому підлягають тяжкій відповідальності перед Богом. Досить сказати, що взагалі приховувати істину на суді є найбільше зло, бо скільки через це постраждало безневинних! Скільки виправдано розбійників і грабіжників, які знову поверталися до своєї справи і знову починали грабувати і вбивати! А хто винен у цьому, як не лжесвідки?.. Ні, не так, браття, ми, послідовники Христа Спасителя, повинні чинити. Правда має бути для нас така священна, що ми повинні свідчити про неї на суді навіть у тому випадку, якщо б нам самим загрожувала небезпека постраждати за неї. Нехай ми краще постраждаємо, ніж страждати через нас іншим безневинним. Так і святі чинили; і от цьому доказ.

Свята Міропія, почувши про смерть мученика Ісідора, побажала поховати тіло його, кинуте князем Хіонського острова в якісь нетрі, і що охоронялося воїнами. Для цього вона з деякими з прислужників вночі прийшла на місце, де лежало воно, і, оскільки воїни спали, без зусиль узяла його і в обраному нею місці чесно погребла. Між тим князь-мучитель незабаром дізнався про викрадення тіла і на воїнів-вартових розгнівався. Він закував їх у кайдани і наказав водити по всьому острову, щоб вони неодмінно знайшли тіло мученика; у разі ж, якщо не знайдуть, погрожував їм смертю. Міропія дізналася про це і, бачачи воїнів у кайданах, яких мучать і тягнуть по острову, сказала сама собі: «Вони страждають через мене, адже на суді Божому мені за це горе буде». І негайно, прийшовши до воїнів, сказала: «Друзі, не працюйте марно! Тіло, яке пропало у вас, приховала я». Вони узяли її і привели на суд до князя. «Чи правду вони кажуть про тебе, – запитав той, – що ти узяла тіло Ісідорове?» «Правду», – відповідала Міропія. Князь прийшов у лють і віддав святу на муки. І били її палицями без милості і тягнули за волосся по всьому острову і потім знову били по всьому тілу і, нарешті, ледве живу кинули в темницю, де і віддала вона дух свій Господові.

Отже, бачите, браття, що святі через істину і щоб врятувати інших судимих, йшли навіть на явну смерть. Чи нам нині боятися говорити правду на судах справедливих і милостивих? Чи нам не відкривати істини, коли нам, навіть і у разі звинувачення, не погрожують ні муки, ні смерть? Але припустимо, хоч би і останні були. Так хіба добре християнинові брехати? Хіба гідно йому зраджувати безневинних? Хіба можна що втаїти від Бога? Адже Він усе бачить і знає, і за усе в нас відповіді запитає. Амінь.

Страшний Суд, Віктор Васнєцов