«Прошу тебе, вибач мені»

Покликання на весільний бенкет, Андрій Миронов

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Неможливо собі уявити, щоб хтось з нас при повному розумі і твердій пам’яті відмовив другу, родичу чи близькій людині, та просто знайомому, співробітнику по роботі, або, скажімо, начальнику, і не явився б, будучи покликаним, на ювілей, весілля чи іншу сімейну урочистість. Ми всі прекрасно розуміємо, що є події, є дати, якими нехтувати не можна, якщо, звичайно, ми хоч скільки-небудь дорожимо тими, хто запросив нас розділити з ними радість свята. Така відмова, чим би вона не була мотивована, багата на розірвання стосунків, бо – образлива. І якщо в нас немає завдання дати ясно зрозуміти хазяїну свята, що його радість – це його ж власні проблеми, якщо ми не хочемо прямо і недвозначно заявити тому, хто запрошує, що нам до нього діла немає, тоді, зрозуміло, ми, як би важко нам це не було, відставимо вбік усі наші невідкладні справи і пожертвуємо своїм часом, своїми силами, своїм спокоєм і навіть розщедримося на певну суму, щоб прийти на свято не з порожніми руками. Так заведено між людьми. Такий обов’язок людський: уміти бути вдячним, навчитися жертвувати собою хоч у малому на знак поваги до інших людей.

У цьому ракурсі сьогоднішня притча Христова про званих на вечерю декому може здатися просто неправдоподібною: як же може бути, щоб на заклик Божий людина відповідала байдужою відмовою? І проте, реальність нашого сьогоднішнього життя саме така, як описав її Ісус дві тисячі років тому. Півкраїни хрещена в ім’я Отця і Сина і Святого Духа в купелі Православної Церкви. Півкраїни була колись покликана на вечерю любові – Святу Євхаристію. Явився, у результаті, кожен сотий із званих. Я кажу так, бо не з чуток знаю про те, скільки людей приходить на сповідь у нашому місті. Днями одна пані просто розлютилася, коли я у відповідь на її грайливе запитання, а чи не повінчатися їй з чоловіком у церкві, зауважив, що раніше потрібно б стати християнином, тобто ввійти до лона Церкви і відповісти нарешті на заклик Христовий – приступити до Святих Його Тайн. Зрозуміло, чому розлютилася. Вона себе вважає обраною, як і ті, кого слуги Спасителя, Його священнослужителі, закликають на «велику вечерю» (Лк. 14:16). Ті, для кого і було усе з любов’ю приготоване, ретельно і продумано влаштоване, ті, для кого вся розкіш храмів, уся поезія, уся гармонійна стрункість церковних співів, ті, для кого старалися кращі іконописці, кращі архітектори, – усі вони безтрепетно і цинічно заявили: «Прошу тебе, вибач мені» (Лк. 14:18)! Та чому? Можливо, щось не так? Можливо, чимось Церква їм не догодила? Звичайно! Одному потрібно, щоб богослужебні тексти були більш зрозумілими; другому – щоб лавки в храмах поставили, як в інших країнах, а то стояти за богослужінням незручно; третій взагалі вважає, що в двадцять першому столітті вся ця архаїка церковна, усе це відстоювання своїх переконань – несучасне і безглузде, і давно пора, здолавши «штучні бар’єри», узяти православним і об’єднатися з католиками і буддистами, з теософами і шаманами – адже Бог все одно один!

Справа, мені здається, як і тоді, дві тисячі років тому, так і тепер, в одному: відмовляються почути заклик Божий, зрікаються і волами, і землею, і одруженням, а також тим, що Бог у них і так усередині, що головне – просто вірити, а не бити поклони публічно, що важливіше бути «порядною людиною», – думають так передусім ті, хто вважає себе гідними, покликаними, «справжніми християнами». Таким, зрозуміло, у церкві робити нічого. Ну, хіба іноді свічку поставити. Нічого їм робити в церкві просто тому, що Церква Христова влаштована була Спасителем нашим як притулок для грішників, для «хворих, сліпих, кривих, сухих, що чекали руху води» (Ін. 5:3). Для хворих – душею, для сухих – вірою, для кривих – гріхом. Людині, у якої з душевним «господарством» все гаразд, звичайно, можна подумати хоч і про «волів». Чому ні?

«Не здорові потребують лікаря, а недужі» (Мф. 9:12). Тому і приходять на урочистий бенкет до свого Господа мешканці «вулиць і провулків», «доріг і загород», тому і наповнюють бенкетну залу «вбогі, каліки, сліпі і криві», що більше ним, бідним, нікуди податися, бо, як ніхто інший, люди з душами, зламаними гріхом, знають, що лише один Бог може врятувати і зберегти їх.

Хіба по своїй волі, із задоволенням і бажанням відправимося ми до зубного лікаря, якщо в нас усі зуби цілі і здорові? Калачами не заманиш! Так і в церкву жодними силами не затягнеш людину, упевнену у своїй повсякчасній правоті, у своєму «істинному християнстві». Так і на вечерю Господню, на Трапезу Євхаристії Вічного Життя ніколи не прийде той, хто упевнений, що вже він точно знає, як службу правити і як меблі розставляти: йому відомо хто правий, а хто винен. Тому давайте пам’ятатимемо про те, що чим більше в нас самовпевненості і суду, тим далі ми від Трапези Господньої, а значить, і від Царства Небесного. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 28 неділя після П’ятидесятниці