Дивний результат

Христос і багатий юнак, Гайнріх Гофман

Наскільки ми ж буваємо самовпевненими! На кшталт одного з начальників, який цілком був переконаний, що «зберіг від юности» (Лк. 18:21) своєї дотримання Божих заповідей. Тобто не порушував їх, ну… хіба що дрібничку, про яку навіть соромно згадувати… Принаймні, багато хто з нас так само думає… А от поділитися чимось суттєво матеріальним з ближнім (а не тільки добрими намірами і словами співчуття), вже не кажучи про те, щоб продати все, що маємо і роздати убогим, як запропонував самовпевненому начальникові Христос, про це навіть мови немає. Стосовно ж начальника: заповіді виконує, а от ще одну заповідь, саме так можна зрозуміти Христову пропозицію продати все майно, він виконати не зміг. Напевно, сил не вистачило…

Подібна самовпевненість проглядається в іншому євангельському епізоді, де якийсь законник, спокушаючи Спасителя, спитався: «Учителю, що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 10:25). Хоча сам знав відповідь (див. Лк. 10:27), проте не знав відповіді, на, здавалося б, таке просте запитання: «А хто ж мій ближній?» (Лк. 10:29). Напевно, знань не вистачило…

«Всякий, хто підноситься, буде принижений, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 14:11), – от Божий вердикт обом зарозумілим гордівникам – і начальнику, і законнику, – які обидва цікавилися начебто одним й тим самим: «Що мені зробити, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 18:18). До речі, питали про потрібне, і відповідь отримали на поставлене запитання, але… Якось не вийшло з виконанням…

Зовсім інша картина проглядається в розмові Спасителя із Самарянкою з містечка Сихар. Жінка йшла до криниці, щоб набрати води, проте в результаті розмови з Спасителем «залишила свій водонос, пішла до міста і сказала людям: ідіть, побачите Чоловіка, Який сказав мені про все, що я зробила; чи не Він Христос?» (Ін. 4:28,29), ставши тим самим благовісником для односельців.

Дивний результат: одні шукали спасіння – проте не знайшли, самарянка начебто його не шукала – проте знайшла. При чому не тільки для себе, але й для оточуючих, які до неї згодом говорили: «Вже не через твої слова віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос» (Ін. 4:42). Проте результат може здатися дивним лише на першій погляд, адже «людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1Сам. 16:7). Виходячи з цього усе стає на свої місця: начальник і законник намагалися успадкувати життя вічне лише на словах, але серця їхні були далекі від цього. А серце Самарянки готове було прийняти благу звістку про спасіння.

Між іншим, в її випадку виникає доволі цікава паралель, яку можна побачити в Христовій притчі про Небесне Царство: «Ще Царство Небесне подібне до купця, який шукає добрі перли, і, знайшовши одну коштовну перлину, іде й продає усе, що має, і купує її» (Мф. 13:45,46). Самарянка ж «лише» «залишила свій водонос» заради звістки про Царство Небесне. Здавалося б, дрібниця, якої втім так бракує багатьом з нас, хто вважає себе цілком віруючою людиною… На кшталт самовпевнених начальника і законника.

Автор: Михайло Лукін (з циклу: “Наслідуючи біблійні приклади“)

Усе по темі: 30 неділя після П’ятидесятниці