Не встигнеш озирнутися – Різдво. Що ми зробили, чому навчилися?

Якщо ми зробимо любов головною метою в житті

Церква дуже хоче, щоб ми навчилися прощати, любити один одного, жити разом. Інакше – проходить Великий піст, проходить Пасха, настає літо, і не устигаєш озирнутися – от і Різдво, і що ж? Що ми зробили, чому навчилися?

Якщо не умієш любити – значить, не умієш нічого. Навіть я, священик – що я можу без любові? Звершувати Літургію? Формально вимовляти старогрецькі слова, формально священнодіяти?

Як люди зрозуміють, що моя душа змінилася через зв’язок з Христом? Якщо я навчуся любові. Любов є вершина чеснот, і коли ставиш її своєю метою, прагнеш до неї, прагнеш зробити її своєю характерною рисою – ти до неї наближаєшся. Поставлена мета – любов. І головне, щоб ніщо її не скрушило. Проблеми в сім’ї? Немає грошей? Немає чого боятися. Головне – щоб не зникла любов.

Любов – це щось неймовірне. Саме любові від нас хоче Церква. Це важко, бо логіка цього світу, турботи цього світу кажуть: «Навіщо тобі це? Дотримуй свої інтереси, залиш красиві теорії». Але це не теорії. Душевний спокій – не теорія. Спокійна совість – не теорія. Сон без заспокійливих пігулок – не теорія, а реальність. Реальний стан. Коли спиш, і твоє дихання – нормальне, рівне, як у дитини, яка уві сні дихає спокійно, бо не знає тривог, покладаючись в усьому на любов батьків. Це не теорія, а практика: спокійний сон з умиротвореною посмішкою на губах.

Бачили колись сплячу дитину? От чого від нас хоче Бог: щоб ми любили Його і довіряли Йому так само сильно, і завдяки цій любові прощали інших. Головне – не втратити любов, а все інше можна придбати знову.

І автомобіль (викрали – можна купити новий), і меблі (зламалася – полагодимо), і будинок (занепадає – відновимо). Головне, щоб не занепадала любов, бо коли вона занепадає, потрібно безліч поту, крові і сліз, щоб відновити її. Адже, як мовиться, розбиту чашку важко склеїти. Можна – у Церкві все можна поправити, – але важко, і доводиться платити велику ціну за те, що так легковажно було втрачене. Головне – не втратити любов. Це головне.

І якщо ми зробимо любов головною метою в житті, то побачимо, як Бог благословить нас. Любитимемо всіх і всіх прощатимемо заради Христового Воскресіння. Заради Воскресіння, заради Господа, Який живий і існує. Якщо любитимеш і прощатимеш – побачиш, як Господь покриє тебе. Побачиш, яку благодать Він тобі пошле і які чудеса створить.

Зустрів пропащу жінку і засудив її

У житті старця Паїсія були такі випадки. Якось він почав шукати причину однієї спокуси. Старцеві здавалося, що вся справа в тому, що він недостатньо постить. Він посилив піст, але спокуса, замість того щоб зникнути, стала ще серйознішою. Старець постив, молився (зокрема і ночами), але відчував, що Бог не чує його молитву – душа не знаходила спокою. Причина була явно в чомусь ще. І знаєте, що старець Паїсій тоді зробив? Сів і став думати, згадувати, як жив – чи не згрішив у чомусь.

Адже часто ми шукаємо причину в одному місці, а знаходимо зовсім в іншому. Дуже часто. Замість того, щоб «глядіти в корінь», мучимося, шукаємо причину і не знаходимо. Але якщо шукати по-справжньому, усе можна узнати. От старець Паїсій і згадав – знаєте, що? Коли він жив у Кониці, то одного разу зустрів жінку, про яку в місті йшла погана слава. Зустрів – і засудив про себе. Тобто його душа відкинула цю грішну жінку, він не прийняв її в серце. Хай і на декілька хвилин.

Це було давно – старець Паїсій і думати забув про ту жінку, – але в той момент любов зникла з його серця. І коли він згадав це – після безсонних ночей, посту і молитви, – то зрозумів, у чому причина спокуси. «Я зрозумів, – розповідав він, – що в той момент віддалився від любові, випав з її простору. І я покаявся, став гірко плакати про цю жінку і сказав: «Господи, прости мене за те, що я засудив її, не полюбив її, зробив не так, як робиш Ти по відношенню до всіх нас – хоча всі ми грішні. Прости її, Господи, і покрий! І мене прости, і навчи мене любити і прощати усіх, зокрема і цю жінку». І коли я вимовив ці слова, – розповідав старець, – та спокуса, що мучила мене, зникла, і я заспокоївся».

Бачите? Спокуса зникла не через пости, нічні бдіння і молитви. Але все це було необхідно, щоб прийшло розуміння причини. Тому важливо пам’ятати: де зло проникло в душу – тільки звідти воно і може вийти. З того ж місця. Тобто марно подавати, приміром, милостиню, якщо когось ненавидиш.

«От, – думає людина, – подаватиму милостиню і перестану ненавидіти». Ні. Перестанеш, тільки коли простиш, полюбиш і сам відкриєшся назустріч любові. Неможливо милостинею упоратися з ненавистю – ця проблема вирішується зсередини.

Коли не допоможе молитва

Господь хоче, щоб ми всі перебували в єдності і любові. Ця єдність – Церква. Господь хоче, щоб ми були разом і з’явилися перед Ним у з’єднанні один з одним, у спільній молитві. Саме так. Він хоче, щоб наша молитва була спільною. Інакше, якщо наші серця не сполучені між собою, якщо ми – не у великій церковній сім’ї, серед своїх братів, – нічого не вийде. Ми не відчуємо ні благодаті, ні любові Божої, і наше життя не буде освячене Його благословенням.

Усі наші добрі справи – це не особисте досягнення; не індивідуальне зусилля; і я труджуся не для того, щоб бути таким хорошим, а для того, щоб відчувати цю єдність – єдність з усіма в нашій Церкві. Як у сім’ї, де багато дітей: коли в одного трапляється щось добре, хіба інші не радіють? Наприклад, в однієї з дочок – заручини, і вся сім’я святкує, ділиться радістю із сусідами, друзями: «У нас наречена, яке щастя!» Такої єдності, таких стосунків хоче від нас і Господь – щоб усі ми, перебуваючи в Церкві, любили один одного. Інакше ні молитва не принесе плодів, ні навіть мученицька смерть (як каже апостол Павло: «І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи» (1Кор. 13:3). Усе – ніщо, якщо немає любові. Немає любові – немає нічого.

Як я вже казав, у нас у церковному календарі є мученик Никифор, але немає мученика Саприкія. Точніше, він міг би бути – але його там немає. В останню мить ця людина, священик, втратив Божу благодать. Чому? Бо не зміг простити – простити і полюбити знову свого друга, святого Никифора – навіть перед стратою. Їх обох мали обезголовити, але напередодні між ними стався розбрат; і от Никифор, визнаючи свою провину, захотів помиритися з Саприкієм – адже на другий день їх обох чекала смерть за Ісуса Христа, – але Саприкій не захотів його простити. Його злість залишилася при ньому.

На ранок їх обох привели до місця страти. Першим схилив голову святий Никифор. І він відчув. Знаєте, як старець Паїсій говорив про мученицьку кончину тих часів? Що меч ката для мучеників був подібний до смичка, що витягає із струн райську мелодію. Коли ж на місце обезголовленого Никифора встав Саприкій – який так і не простив, не полюбив знову свого друга, – благодать Божа несподівано залишила його. Віра зникла, і Саприкій відчув себе, грубо кажучи, просто шматком м’яса. Ніби пробудившись від сну, він запитав ката, що замахнувся: «Що це? Де я? Мене страчують? Чому? Ні! Я зрікаюся, я принесу жертву ідолам!» Його віра зникла.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)