Діалог Бога і пророка

Пророк Єремія, Юліус фон Каролсфельд

От тільки для самого пророка процес проголошення волі Божої далеко не завжди виявлявся приємним і безболісним. Мабуть, найкраще сказав про це Єремія, який скаржився Богу: “Ти сильніший за мене – і переміг, і я щодня у посміянні, усякий знущається з мене. Бо лиш тільки почну говорити я, – кричу про насильство, волаю про руйнування, тому що слово Господнє обернулося на ганьбу для мене і на повсякденне посміяння” (Єремії 20:7-8).

Дійсно, далеко не завжди викриття пророків сприймалися так доброзичливо, як у Ниневії: іноді пророкам доводилося зазнавати і побої, і ув’язнення, а деяким – і мученицьку смерть.

Але, можливо, найбільш гірким для пророків було нерозуміння власного народу. Їм нічого не треба було для себе, вони просто повідомляли одноплемінникам найголовніше, що тим треба було знати. По суті, вони першими кричали “пожежа!” – і що замість вдячності? До Єрусалиму підступає вороже військо, Єремія попереджає про прийдешню поразку і руйнування міста – і його як ворожого агента б’ють і саджають навіть не в темницю, а в порожній водозбірник, де накопичувалися бруд і нечистоти.

Отже, пророцтво – це спілкування Бога з віруючими в Нього, і пророк тут грає особливу роль. З одного боку, він – частина народу, з іншої – знаходиться в трагічному протистоянні з ним, оскільки повідомляє волю Божу, яку не всі готові прийняти.

Іноді навіть важко відокремити слова пророка від слів Божих. Так, Захарія каже: “І візьму жезл Мій – благовоління і переломлю його, щоб знищити завіт, який уклав Я з усіма народами. І скажу їм: якщо угодно вам, то дайте Мені платню Мою; якщо ж ні, – не давайте; і вони відважать на сплату Мені тридцять срібників. І сказав мені Господь: кинь їх у церковну скарбницю, – висока ціна, в яку вони оцінили Мене! І взяв Я тридцять срібників і кинув їх у дім Господній для гончара” (Захарії 11:10,12,13).

У Синодальному перекладі слова “Я” і “Мій” пишуть з великої літери, скрізь відносячи їх до Бога. Але саме пророк Захарія здійснює символічні дії: розламує жезл, вимагає плати і кидає її потім у церковну скарбницю. Чи все-таки Сам Бог здійснює певні дії, а пророк лише своєю поведінкою їх “ілюструє”? Можливо. І ще… Коли Христос буде проданий Іудою за ті самі тридцять срібників, Його учні згадають ці пророчі слова. От так в одному пророцтві переплітаються часи.

Ізраїль та інші народи

Вже згадана спочатку книга пророка Іони вчить нас, що ізраїльський народ – в якомусь сенсі – особливий, пророчий народ, покликаний донести волю Божу до всього людства. Так воно, звичайно, і було, але це зовсім не означає, що пророками були лише ізраїльтяни. Один із перших згаданих у Біблії пророків – мадіанитянин Валаам. Ще коли ізраїльтяни тільки йшли до своєї Обітованої землі, цар Моава Валак найняв його, щоб проклясти ізраїльський народ. У ті часи відношення до пророчого слова було виключно серйозним, і проклясти – означало завдати реальної, зовсім не символічної шкоди. Валаам погодився, осідлав свою ослицю і рушив у дорогу…

Що було далі, знає всякий, хто знайомий з виразом “валаамова ослиця”. Вона вперлася, не захотіла йти далі, незважаючи на побої, і навіть притиснула ногу свого хазяїна до стіни. А коли він зовсім розлютився і хотів її вбити, заговорила з ним людським голосом – і показала своєму хазяїну ангела, який перегороджував дорогу. Ангел, втім, дозволив пророкові відправитися до “працедавця”, але тільки з однією умовою: Валаам повинен вимовити те пророцтво, яке дасть йому Господь, а не те, за яке йому обіцяна плата.

Ангел Господній перегороджує шлях Валаамові, Юліус фон Каролсфельд

У поведінці ослиці, звичайно ж, полягав глибокий сенс: справа в звістці, а не у віснику. Звичайно ж, безсловесна тварина була анітрохи не вища і не краща за знаменитого пророка, але саме вона допомогла йому узнати волю Божу. Так само й Валаам або будь-який провидець – не великий духовний вчитель, а лише посередник, який допомагає узнати цю волю іншим людям. Отже, Валаам відправився до Валака і вимовив замість прокляття благословення, бо так велів йому Господь (Книга Чисел 22-24).

Звичайно, інші біблійні пророки були в переважній більшості ізраїльтянами. Але саме в їхніх словах прозвучав найважливіший заклик до загальнолюдської єдності. Закон пояснював ізраїльтянам, що вони і тільки вони – обраний Богом народ, але приходив пророк і давав до цього закону такий коментар: “Чи не такі, як сини ефіоплян, і ви для Мене, сини Ізраїлеві? – Говорить Господь. Чи не Я вивів Ізраїля з землі Єгипетської і филистимлян – з Кафтора, й арамлян – з Кира?” (Амоса 9:7). І більше того, прийдешнє процвітання Ізраїлю стає вже невід’ємним від навернення до Бога всіх народів: “Ось, прийду зібрати всі народи і язики, і вони прийдуть і побачать славу Мою. І покладу на них знамення, і пошлю зі спасенних від них до народів: у Фарсис, до Пула і Луда, до тих, що натягують лук, до Тубала і Явана, на далекі острови, які не чули про Мене і не бачили слави Моєї: і вони сповістять народам славу Мою” (Ісаї 66:18-19).

Саме пророки задовго до Нового Завіту оголосили привселюдно: справжнє шанування Єдиного Бога є справа всього людства, а не тільки одного народу. Роль же цього народу полягає, передусім, у тому, щоб вести людство до Нього. Звичайно, у ті далекі часи це відкривалося лише окремим людям. Наприклад, коли сирійський полководець Неєман захворів проказою, одна із служниць його дружини, ізраїльтянка, розповіла йому про чудотворця і пророка Єлисея, який більш за все зможе його зцілити. Неєман відправився в Ізраїль, і Єлисей… велів йому сім разів омитися в Йордані. Полководець у гніві вигукнув: “Хіба Авана і Фарфар, ріки дамаські, не кращі за всі води ізраїльські?” (4 Царств 5:12). Але слуги умовили його спробувати… і це спрацювало! Тільки йому, як Іоні та безлічі інших людей, треба було спочатку відмовитись від національної гордості і свідомості власної значущості, щоб прийняти Бога, Котрий діє іноді зовсім не так, як ми від Нього очікуємо.

Напевно, пророк – це, передусім, людина, яка готова до цієї несподіваної зустрічі, яка в змозі, як Іона, відмовитись від власних стереотипів і очікувань заради живого і вимогливого Слова Божого. І тому він так потрібен усім нам.

Тому традиція біблійного пророцтва ніколи не припинялася ні в Новому Завіті, де пророчий дар згадується серед особливих дарувань, ні в історії Церкви. Звичайно, не обходилося без нездорової містики і відвертого шарлатанства, але, як відомо, наявність підробок тільки доводить, що існує й оригінал.

Пророчий дух, що горів у старозавітному Ізраїлі і сприйнятий новозавітною Церквою, не давав Їй звиродніти в самодостатнє духовне відомство зі своїм незмінним розпорядком. І кожного разу, коли така небезпека ставала реальністю, повторювалася стара історія: з’являвся новий пророк, “і було слово Господнє до нього, і встав, і почав проповідувати…

Автор: Андрій Десницький