Вифлеємське світло у вікні рідної домівки

Якою тільки не з’являється Церква іноді в наших розмовах-дебатах-думках!.. Неповоротке-громіздкою у світі, що швидко змінюється, занадто «статутною», відсталою і байдужою до людини, її особистості і запитів, до модних віянь політики, науки, мистецтва і горезвісним «викликам часу»,  іноді – майже позбавленої сакральності, буденно-звичною, саме-собою-зрозумілою.

Ми іноді звикаємо до Церкви. Нам іноді стає в ній занадто звично, а то навіть і нудно, і ми перестаємо шукати натхнень в її таїнствах, обрядах і життєвому ладі, богословські книги вкриваються пилом на наших полицях, і ми не сподіваємося знайти в них нових одкровень. Брати і сестри частіше обтяжують нас, ніж радують, і ми простягаємо свої мрії кудись ще, за межі церковних стін.

Священику іноді корисне стати мандруючим священиком – відірваним від парафії, від звичного «благословіть, отче», від кадила-кропила-требника. Навіть не те що «корисне»… душерятівне, як народ каже.

Усі ці наші суєтні плани і мрії, помисли про свої труди і таланти (сумнівні), користь, що приноситься Церкві нашим служінням (користь знову ж таки сумнівна).

Та не потребує нас, у цьому сенсі, Церква, це ми потребуємо її, і щоб це зрозуміти, потрібно іноді, щоб звичне життя обернулося до нас – ні, не «скорботою і випробуваннями», взагалі, буває в людей справжня скорбота, така, що нам і не снилася – а так, щоб залишилися ми на хвилину наодинці серед безкрайніх засніжених полів, під сірим зимовим небом. І тоді, дивлячись у цю снігову муть, я відчув: адже там, за снігом і хмарами – зірка. Вона вже там, бо скоро Різдво.

Ні, той, хто потягнувся до Христа, більше ніколи не залишиться один. Він народжується у світ саме для цього – вірний Син Божий, Слуга і Домоправитель, Він будує для нас дім, Бет-Лехем, Дім Хліба Життя, будує Церкву, і в домашньому вікні запалює різдвяний вогник, щоб ми бачили це світло і завжди знали в мандрах, куди йти крізь зиму. Церква – це сім’я, це та сама рідна домівка, життя в якій не лише святкове, але і буденне, і важке. Дім, що стає іноді звичним і тісним для нас, звідки ми іноді йдемо в пошуках того і цього, з тисячі різних причин – але завжди знаємо, куди повернутися, бо світло Вифлеємське у вікні не згасне ніколи.

Автор: священик Сергій Круглов