З нами Бог!

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Коли народжується нова людина у світ, коли відбувається велике таїнство зародження нового життя, мимоволі думаєш про те, яка довга низка поколінь мала передувати її появі на світ. Яка численна кількість життів мала виникнути, розцвісти і зів’янути, скільки сліз мало бути пролито за всі попередні віки, скільки щасливих посмішок, скільки любові і ніжності мало вилитися у світі, щоб вінцем усіх цих зусиль стала нова людина, нова, спочатку така слабка і беззахисна, істота!

Уявіть тільки: тисячу років тому по землі ходила людина, схожа на мене. За сто віків до сьогоднішнього дня жив, сміявся і плакав той, у чиїх жилах текла така ж кров, як у мене, у кого були, смішно подумати, такі ж, як у мене, вуха, такі ж очі. І коли в цього далекого мого предка народжувався син, чи думав він, дивлячись на немовля, про мене, свого далекого нащадка, чи шепотів він, схиляючись над колискою: “Ким буде дитя це?” (Лк. 1:66). Чи роздумував він, людина позаминулого тисячоліття, про те, що я, саме я, його далекий праправнук, якого йому ніколи не судилося побачити, виправдаю своїм життям, своєю надією, своєю вірою його давнє життя або ж змарную нажите ним надбання і пущу за вітром усе багатство надії, яке він збирав по крихті, по перлинці, оплачуючи кожну скорботою і прикрощами свого життя?

Ми всі у відповіді не лише за наших дітей, не лише за нові життя. Ми у відповіді за сльози і сподівання наших предків. Ми у відповіді за наших тат і мам, за наших дідусів і бабусь, за всіх пращурів наших, бо їх страждання виправдані нашою радістю. Їх скорбота і прикрощі отримують сенс у нашій праведності. Їх тяжкі пошуки правди і істини нагороджуються нашою вірою, нашим знанням Бога. Бо якщо вони, за словом апостола Павла, “терплячи нестатки, скорботи, озлобленняне одержали обіцяного” (Євр. 11:37,39), так це тільки для того, щоб ми не блукали “вулицями й провулками міста” (див. Лк. 14:21), а нелицемірною душею шукали б “Царства Божого і правди Його” (Мф. 6:33). Це в нашій вірі в Бога виправдовуються сльози і скорбота всіх наших попередників на землі. Виправдуються якщо кожен з нас стане тим, ким Бог його задумав, якщо своїм подвигом покаяння здійснить їх надії і сподівання, якщо виконає умову, про яку написав апостол Павло в посланні до Галатів: “Але ті, що Христові є‚ плоть свою розп’яли з пристрастями і похотями” (Гал. 5:24). Якщо ми насправді Христові, якщо ми і правда християни, тоді очевидно, що нам доведеться йти услід за нашим Учителем і Богом на ту Голгофу, де розпинають власну похіть і пристрасті, на Голгофу покаяння.

Ця істина відкривається нам сьогодні, у неділю святих отців, яка за мудрим встановленням Церкви Христової передує перед світлим святом Різдва Спасителя нашого. Сьогодні в євангельському і апостольському читанні ми знову почули їх імена. Імена тих, хто, падаючи і повстаючи, грішачи і каючись, через усе своє життя проніс віру в прийдешнього Месію. Хто сподівався на позбавлення народу, до якого належав, не просто від скорботних обставин життя і долі, не просто від політичних негараздів і провалів, але від найстрашнішого зла на землі, від того, що розлучає людину з її Творцем, – від гріха.

І надія народу Божого не була осоромлена. Ця надія здійснилася, тому що Бог по Своїй нескінченній любові до нас грішних захотів стати людиною, щоб за нас, негідних, за нас, спалених гріхом, померти на ганебному голгофському Хресті. І ця смерть Безневинного за винуватих виправдала, зробила осмисленим життя усіх Христових предків за тілом, усіх тих, хто за життя своє “не одержали обіцяного” (Євр. 11:39). Зате ми, їх нащадки не по крові, а за усиновленням, отримали те, на що і сподіватися не сміли, – Вічне Життя, Царство Небесне, Небо на землі. Тому разом з Фаресом і Есромом, разом з Давидом і Соломоном, разом з Єлеазаром і Матфаном, ми, Новий Ізраїль, ми, Свята Христова Церква, зовсім невдовзі заспіваємо з тріумфуючою радістю: “З нами Бог, розумійте, народи, і підкорюйтеся, бо з нами Бог!” Бо дійсно: з нами Бог! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя святих отців