Навіщо Церква, якщо Бог у душі?

Якщо розглядати словарне значення цих виразів, то, дійсно, «віра в Бога» – це одне, а «Церква» – це друге. Напевно, кожна людина хоч би раз у житті замислилася про Бога в тому чи іншому контексті. Навіть атеїсти до Бога небайдужі – пригадуються слова однієї віруючої людини, звернені до атеїстів: «Якщо Бога немає, чому ж ви з Ним боретеся?»

І досвід спостереження за людьми, які належать до Церкви, але «гуляють самі по собі», показує: є люди, які вірять у Бога, але не хочуть бути приналежними до Його Церкви, а є ті, хто хрещений і вважає себе членами, скажімо, церковної організації, але з їх життя ніяк не видно, що Бог для них важливий. Звичайно, всяке зовнішнє спостереження за людьми відгукнеться небезпекою засудити їх, навісити на них ярлики, ухвалити їм якийсь остаточний вирок. Засуджувати не можна, але міркувати, заздалегідь помолившись Богові, про дарування нам напоумлення, ми все-таки повинні.

Люди, які кажуть: «Я вірю в Бога, але Церква мені не потрібна», нерідко зустрічаються і мені. І я поділюся своїми скромними спостереженнями. Умовно можна виділити три категорії таких людей. Просто обивателі, які іноді, за чашкою чаю чи кухлем пива в теплій компанії, не проти поміркувати на теми релігії, але і пальцем не поворухнуть, щоб якось змінити своє життя в цьому напрямі, напружити думку чи серце в пошуках Бога. Про те, що віра – це і конкретні справи, які робляться не з вигоди чи бо «так прийнято», а за заповідями Божими, що віра – це довіра Богові і Його заповідям і вірність Йому в нелегких життєвих випробуваннях, для них невідоме, і знати про це вони не бажають. На те їх право, їх свобода, і про них ми говорити не будемо.

Друга категорія – люди, небайдужі до Бога, у серці, розумі, житті яких Бог реально займає певне значуще місце, але які достатньо не розуміють, що саме Бог від людини хоче і що таке Церква, у чому її сенс. Вони кажуть: «Головне – бути порядною людиною і добре себе поводити. А молитися Богові можна в будь-якому місці, Він завжди близький до людини, і усілякі обряди і ритуали для цього мені не потрібні!» В їх словах є правда: Бог може бути з людиною усюди: удома, на роботі, у чистому полі. Хіба Йому потрібні від нас, наприклад, свічки, які ставляться перед іконами? Ні, у Нього є сонце і зірки. Чи потрібні Йому молитовні правила? Ніби, у Мене безсоння – почитай, людино, Мені псалтир на ніч? Чи Він не вміє читати в нашому серці і думках, і потрібно обов’язково висловлювати Йому наші прохання вголос і в строго певній формі, інакше наші молитви «не дійдуть»? Теж ні. Чи потрібне Богові, щоб ми постили, не їли того і цього? Ні, навпаки, саме Він і дає нам їжу. Чи хоче Він від нас якогось дару чи жертви? А що ми можемо Богові дати такого, чого б у Бога не було? Ми народилися на світ голими, і все, чим користуємося, саме від Бога нам і дано. Так чого ж Бог від нас хоче? Хоче – нас самих. Бог – Отець, а ми – Його діти. «Сину, дай Мені твоє серце».

Чого хоче мама від дітей? П’ятірок зі школи, помитої за собою чашки? Це все непогано, але для мами – не головне. Мама любить своїх дітей. За що? Та ні за що. Бо – любить. І тільки любові у відповідь чекає від дитини. А все інше – другорядне, що зводиться до цього головного, до головної заповіді: любити Бога. І любити ближніх як самого себе. Адже ближні – це інші діти, рідні брати і сестри, і мама хоче, щоб і вони між собою жили в мирі, згоді, взаємодопомозі і любові. Словом, щоб була сім’я.

І от коли ми кажемо «сім’я», у питанні про сенс Церкви багато що стає на належні місця. Так, люди нецерковні, нехрещені, які гуляють самі по собі, можуть бути набагато кращими, чистішими, праведнішими, талановитішими, ніж ми, члени Церкви (принаймні, на зовнішній людський погляд – як на це дивиться Бог, питання особливе). Але ми – удома. А вони – поки що сироти, які живуть у притулках, мандруючи світом.

Чому ж саме до Церкви прикладені споріднені, сімейні, кровні навіть, я б сказав, поняття? Що є в Церкві такого, чого у світі, в окремо взятих життях людей немає? Що є в людини церковної, чого немає в найкращої людини, але яка живе за принципом «Бог у чистому полі» (чи безглуздіше – «Бог у мене в душі»)? У Церкві людина має можливість стати до Бога ближчою, стати з Ним єдиною (не втрачаючи при цьому своєї особистості), і саме не в думках або мріях, як найчастіше буває у вищеописаних нецерковних людей, а цілком реально, в усій конкретиці свого єства, і духовного, і тілесного. Ближче – не лише своїм серцем і розумом, почуттями і думками, але і руками, і ногами, і шлунком, і печінкою – усім.

Примітивні образи? Можливо. Але саме про Церкву як про Тіло Христове говорить, наприклад, у своїх посланнях апостол Павло, і про те, що ми всі – члени цього реального, живого Тіла. А що є спільного в різних частин тіла, яке підтримує в них життя? Спільне кровопостачання. Частина тіла, наприклад палець, куди не поступає кров, цілком може уразити гангрена, він може померти. Кров Христова – те спільне, що є в членах Церкви. Саме за цим – щоб стати максимально близькими до Христа, прийнявши в себе Його реальне Тіло і Кров, за Його ж заповіддю – християни збираються на Євхаристію. Заради неї, підготовки до неї побудовані храми, відпрацьовані обряди, написані ікони, клубочиться ладан, співаються молитви і створено все, що в Церкві є. Молитися, читати Біблію і добре поводитися можна і у своєму окремо взятому кутку. Але для найголовнішого – причастя Тіла і Крові Христових – потрібно йти в храм на Літургію, і це не людьми придумано, це заклик Самого Христа – перечитаємо хоч би Євангеліє від Іоанна.

Так, Христос – кличе, шукає нас. І от тут час сказати про третю (повторюю, це тільки я так для себе визначив) категорію нецерковних людей: тих, хто цей заклик все-таки чує. Хто не замкнувся остаточно у своїй самовдоволеній нецерковній вірі, хто шукає не самовиправдання, а істини і сам не має спокою в пошуках Бога. І вони обов’язково зрозуміють, що Церква – не громадська установа, а рідний дім, їм дасть про це знати гіркий сирітський плач, що звучить в їхньому серці. І саме вони – можливо, кращі з усіх. Принаймні, я, грішник, готовий перед такими вклонитися до землі.

Автор: священик Сергій Круглов