Сховатися від життя?

У давнину в різних народів був схожий звичай: якщо тебе переслідували вороги – можна було сховатися від них у храмі. На священній території ніхто не мав права зазіхнути на тебе.

Є такий вираз – «життя в Христі». На жаль, багато хто з нас, православних, вважає, що жити в Христі можна навчитися, сховавшись у храмі від звичайного повсякденного життя. Сховатися за обрядовістю, виконанням правил, читанням канонів-акафістів, мірний цикл постів і розговінь. Багатьом знайома ця дивна шизофренія церковних православних людей: у храмі – одні, за його порогом – інші. У храмі – строго в хусточці і спідниці, поза храмом – у шортах, у храмі в нас життя християнське, а за його межами – світське. «Світське» тут звучить оціночно: ніби, світ у злі лежить; у цьому світі ми, у принципі, і не живемо, а пильнуємо більш менш успішно на посту в стані глухої оборони від «помислів», від почуттів і думок, від своїх ближніх і далеких.

Чудовий проповідник і пастир митрополит Антоній Сурожський кажучи про зустріч з Христом, ту особисту з Ним зустріч, без якої всяке церковне життя – самообман, завжди підкреслював, що ця зустріч має відбутися саме в нашому повсякденному житті. Тому, яке Бог дав нам не лише як біологічний факт, але і як завдання, серед тих самих ближніх, найчастіше слабких, грішних і гидких, яких нам заповідано любити.

Так, зустріч з Христом через причастя Його Тіла і Крові в Євхаристії – дуже важлива зустріч, що відбувається саме в храмі (точніше в Церкві, християнство – не релігія храму, як наприклад юдаїзм; Церква Христова може і не мати храмових будівель і збиратися, як це бувало в епохи гонінь, у найрізноманітніших несакральних місцях. Ну, нехай буде написано «у храмі» – поки що саме туди ми йдемо, щоб зібратися разом і скласти еклесію – зібрання вірних у Христі).

Але ця зустріч з Христом – не єдина. Зустріч з Ним відбувається при всякій спробі втілити євангельські слова, жити за Його заповідями скрізь: удома, у сім’ї, на роботі, у найрізноманітніших буденних ситуаціях, які і складають тканину нашого життя.

Розмова Христа із Самарянкою, Гверчіно

І от цієї зустрічі ми старанно уникаємо, заздалегідь оголошуючи своє буденне життя гріховним, ілюзорним, від якого слід «врятуватися». Врятуватися тією ж втечею у світ храмового благочестя, ладану, акафістів, святинь та ікон у світ, який ми самі, на жаль, робимо для себе віртуальним, подібним, наприклад, світу комп’ютерних ігор, в який втікають нині багато людей.

Можливо, хтось подумає, що я хочу принизити значення храмової сторони православного життя? Ні, у жодному разі. Просто хочу звернути увагу от на що: як ми не хочемо і не вміємо прийняти своє буденне життя як життя в Христі – так ми не вміємо зрозуміти і прийняти храмову складову цього життя. Наскільки багато з нас цілі дні проводять на Богослужіннях, але так їх достеменно і не розуміють! Наскільки в багатьох при співі і читанні Богослужебних канонів, тропарів і кондаків – порожні, байдужі обличчя! Як часто буває: читають канон або Шестипсалміє – парафіянин має вигляд молитовний і зітхає. А запитай – про що зітхає? Та все про те ж, про свої скорботи-турботи, а читаного не чує: так, дзюрчить річка-річенька, лепече щось, а під її говірку так добре думати-зітхати.

Хтось поспішить сказати: «А потрібно просвічувати парафіян! Потрібно, щоб усі на дозвіллі читали ці Богослужебні тексти і вчилися розуміти! Воно, може, і так. Але я не про це: про те, що в церковних молитвах, у святих словах і образах, нерідко затертих, що гріха таїти, для нашого слуху, міститься не лише догматизм Церкви, не лише учительний зміст, – у них сконцентрований досвід. Досвід живого життя тих людей, хто складав ці тексти, хто якраз у своєму буденному житті зустрів Христа.

Якщо ми вважаємо, що для того, щоб сенс цих текстів зрозуміти і прийняти, зробити своїм животворчим сенсом, слід відкинути себе і …стати такими, як вони, або хоч набрати вигляду їх, преподобних, мучеників і святителів – ми помиляємося. У них свій спосіб життя – у нас свій. Тільки на своєму, а не на штучно зайнятому чужому місці ми можемо зустріти Христа, тільки у своєму реальному житті, а не в житті старців і подвижників, вичитаному в книжках.

Чужого досвіду, чужого життя ми зрозуміти не можемо, бо боїмося жити своїм власним. Те, як ми існуємо з вами на своїх парафіях, часто прямо протилежне тому, що робили апостоли. Якби вони зачинилися у світлиці, приховавши дари Святого Духа, якби не вийшли в буденне життя, повне гріха і неподобства, якби не ризикували собою, а «рятувалися» від світу – світ би, напевно, давно вже загинув і корчився в пеклі, бо жодної Церкви Христової в ньому б не було.

Автор: священик Сергій Круглов