Конкретні речі

– Що таке – Церква?

– Не що, а – хто. Церква – це ми з вами.

– Ну от, – скаже хтось з тих, хто читає, – яку банальщину автор прорік!.. А насправді, саме про те, що Церква – це ми, абсолютно конкретні люди, зібрані навколо абсолютно конкретного Христа, і з цими людьми відбуваються абсолютно конкретні речі, статеві, вікові, духовні, тілесні, великі, низинні, горні, гріховні, про це ми ж (і ті, хто в Церкві, і ті, хто є сторонніми «співчуваючими» або, навпаки, затятими супротивниками християнства) частенько забуваємо.

Багато людей, які думають і співпереживають за те, що робиться з Церквою, заявляють: спостерігається, якесь страшне і незрозуміле роздвоєння церковної ситуації: кажуть про відродження духовності – а на місцях відбувається протилежне: занепад церковності, гріхи кліриків, їх духовна ізоляція від народу, а в народі – байдужість до суті християнства, віра в обряди і забобони, а суспільство тим часом не бачить від Церкви жодного позитивного прикладу в протистоянні світовому злу, що скрізь розрослося.

Так воно або не так? Так то так. – Та не зовсім так.

Якщо дивитися на Церкву як на організацію тільки, або – навіть – як на якусь «духовну силу в суспільстві», словом, як на «щось», то тоді, може, і так. Дивимося здалека на якусь масу – от вона рухається чи топчеться на місці. От вона монотонно гуде. От вона здається глухою сизою хмарою. А що це за маса? Натовп погромників валить вулицею? Армію солдатів женуть на забій? Стихійний політичний мітинг? Безмозкі вівці, зібрані спритним пастирем у загороду для стрижки?

А може, це Хтось веде народ Свій з Єгипту? Народ, який здалека здається натовпом. І поводить себе, пригадаємо Книгу Виходу, нерідко і дійсно як натовп, що раз у раз зраджує свого Бога, раз у раз вдається до нарікання і істерики посеред тягот шляху в пустелі, раз у раз готовий побити камінням своїх пастирів і пророків. Але проте – народ, який залишається Бого-обраним, Бого-любимим.

А як зрозуміти, натовп це чи народ, звиродніле людське місиво чи Церква Христова? А підійди ближче. Ще ближче. Вдивись в обличчя – не натовпу, а людей. Церква – не «що», а «хто». І цей «хто» – не «вони». Це ти сам. Ти – Церква. Щоб правильно зрозуміти Церкву і те, що з нею відбувається в наш складний час (а хіба були в Церкви прості часи?), чим вона живе, щоб переконатися, що вона саме жива, потрібно побачити і зрозуміти передусім самого себе, усвідомити: Церква – це я. І він, і вона, і вони. Зі своїми гріхами, падіннями, повстаннями, преображеннями. Конкретні люди навколо конкретного Бога.

Щоб зрозуміти, як нам сьогодні ставитися до Церкви, давайте звернемося до основ нашої віри, до самого, здавалося б, напам’ять визубреного. На це мене, грішника, випадково-невипадково навели недавні слова моїх друзів, які нагадали мені одну з проповідей чудового пастиря о. Олександра Меня. У ній він казав, що Церква є предметом передусім віри: “Вірую в єдину Соборну, Святу і Апостольську Церкву”.

У Церкву потрібно вірити. А Церква – це кожен з нас. Віра в Бога дорівнює вірі в людину, саме в конкретному людському серці – полі битви світла з пітьмою, і на чиїй стороні буде перемога – неабиякою мірою від нас самих, носіїв цього серця, і залежить. І все це – давайте відволічемося вже від політики – не прекраснодушні рими і не партійні промови, а самі основи віри Христової, які взагалі ми зобов’язані підтримувати в живому і активному стані в самих себе.

Автор: священик Сергій Круглов