Він не заслуговує навіть моєї образи, і тому я охоче прощаю його…

Ставка на вище

Знову наблизилися ми до Великого посту – до тих семи тижнів, що передують радісному і світлому святу Пасхи і в які закликаємося ми заглибитися в себе, у своє сокровенне «я» і там, на глибині, оцінити своє життя, побачити його у світлі істини, добра і краси, що одвічно випромінюються образом Христовим.

Піст – час покаяння. Але покаяння в найглибшому сенсі і означає саме таку переоцінку, здатність побачити себе по-новому, озирнутися на своє життя. «Покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне» (Мф. 4:17) – з цих слів, з цього заклику почалася проповідь Христова. І це тому, що саме Його пришестя і наша зустріч з Ним роблять можливим справжнє розкаяння, справжнє оновлення. Тільки у світлі абсолютно чистого і прекрасного здатні ми по-справжньому розгледіти власну нечистоту і неподобство. А доки сидимо в темряві і бруді, поки сприймаємо їх як норму, істинна переоцінка життя неможлива.

От наближається до нас час, який Церква у своїх молитвах називає «весною пісною», часом очищення, часом збирання кожним з нас самого себе для перевірки, для суду над собою, для нового розкриття внутрішнього нашого погляду світлу та істині. І починається воно з Прощеної неділі. Бо в самий переддень Великого посту вірні просять один в одного прощення, за словом Христовим: «А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6:15).

Що це – форма, звичай, один з незліченних релігійних обрядів, звершивши який людина з почуттям виконаного обов’язку повертається до колишнього? Ми так далеко відійшли від духовного розуміння життя, що не розуміємо вже, у чому сенс цього прощення і чому завжди складало воно неодмінну умову всякого справжнього оновлення і одухотворення життя.

Отже, що означає простити? Бо є різні види прощення. Буває, що на якусь гидоту, зроблену нам іншою людиною, ми реагуємо приблизно так: «Ну що, по суті, з нього брати? Він не заслуговує навіть моєї образи, і тому я охоче прощаю його». Тут, звичайно, немає ніякого прощення, але лише почуття презирства, засноване на свідомості своєї моральної переваги, тобто на гордині. І, звичайно, не до такого роду прощення, що відбувається з низької оцінки людей, закликає нас Христос.

Але іноді прощаємо ми по-іншому: «Я вас прощаю, – кажемо ми тому, хто так чи інакше образив нас, – і нічого проти вас не маю, але бачитися і підтримувати з вами які б то не було відносини більше не бажаю». Але і це, звичайно, не прощення, бо викреслити людину з власного життя («Ви для мене віднині не існуєте»!) порівнянне в духовному плані ні більше ні менше як із вбивством. І тому, щоб зрозуміти силу і глибину істинного прощення, треба почати не з прощення нами чужих гріхів, а з прощення наших гріхів Самим Богом, бо весь сенс християнства саме тут – у прощенні Божому, що засяяло людині від Христа.

Але чому ж Бог прощає нас, чому Христос простив нас? Адже не через те презирство, про яке ми щойно говорили; не тому, що в порівнянні з Ним ми і справді малі, низькі, не заслуговуємо на жодну увагу! Ні, нам сказано: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного» (Ін. 3:16). Прощення – від любові, але любов виключає, звичайно, і те викреслювання людини з нашого серця, в якому ми часто бачимо суть прощення.

І от важливо, нескінченно важливо зрозуміти, що справжнє, повне, істинне Боже прощення можливе лише там, де людина визнається носієм Божественного образу, об’єктом Божественної любові. Бог любить і прощає грішника не тому, що той малий, слабкий і ні на що добре не здатний, а тому, що жоден гріх не здатний до кінця затемнити в людині її божественне походження і покликання. Прощення спрямоване не на гріх, не на зло, бо християнство ніколи не визнавало їх неминучості і «нормальності», а на людину. І зростає воно з віри в те, що людина – не те, чим вона стала, а щось нескінченне високе і до високого покликане.

Тому, коли ми на початку посту просимо один в одного прощення, це означає не те, що ми махнули рукою на чужі гріхи і недоліки, а те, що ми не погоджуємося звести людину до її грішної видимості і віримо, що зло і неправда не є справжня її суть. От чому прощення несе в собі силу відродження і оновлення, от чому воно прославляє і того, хто прощає, і прощеного, от чому в ньому запалюється вогонь нового і світлого життя. Бо прощення – це віра в непереможність добра і світла, це ставка на високе і чисте в людині, це заклик до себе самого і до іншого піднятися над тим, що стало, на жаль, «нормальним» станом нашого буття, зустрітися там, де ми зазвичай вже не зустрічаємося, це акт істинної творчості. І як не вистачає в нашому світі сили і перемоги прощення! Як не вистачає в ньому звільняючого вогню віри в людину – віри, з якої тільки і може по-справжньому народитися прощення!

Автор: протопресвітер Олександр Шмеман

Усе по темі: Прощена неділя