Прощення і примирення: у чому різниця?

Примирення і прощення – це різні речі.

Примирення може бути досягнуте різними шляхами, у тому числі і матеріальними. Я можу спричинити збиток іншій людині і можу згодом з нею примиритися через якісь свої дії жертовного характеру: грошей їй подарувати, послугу їй якусь зробити, щоб досягти примирення. Але прощення тут не буде, і покаяння не буде.

Все-таки Церква має на увазі передусім не примирення, а саме прощення, причому не отримання прощення, а прохання про нього. І в Прощену неділю передусім важливо принести іншому покаяння, сказати «Прости!», ніж отримати прощення.

Я думаю, що ця древня традиція перед Великим постом просити один в одного прощення мала на увазі передусім цю половину, цю частину – не примирення, не отримання прощення, а саме прохання про прощення. Звичайно ж, це прохання поєднувало і особисте покаяння, і якесь прохання людини, причому важливо було не просто вибачитися в неї, а примиритися з нею в душі. Навіть якщо ця людина дуже неприємна, навіть якщо це людина, яка бажає мені зла, навіть якщо це людина, яка готова мною маніпулювати, готова наді мною посміятися. Але це треба мені!

Вибачитися в неї і усередині примиритися – це треба мені, це моя духовна вправа, це початок пісної дії покаяння.

Але дуже часто люди думають, якщо я вибачився в когось, то я буду винен йому щось ще, що після цього я маю бути з ним другом, я маю бути йому близьким, має йому бути ріднею. А це небезпечно. А раптом він знову почне жартувати наді мною, знущатися, принижувати. Але треба мати на увазі, що просити прощення, щоб у душі своїй примиритися з людиною, зовсім не означає з нею потім спілкуватися, бо рішення про внутрішнє примирення не співпадає з рішенням потім з нею мати якісь близькі стосунки.

Я можу вибачитися, але при цьому вирішити для себе, що з цією людиною більше не матиму жодних справ, бо вона небезпечна, бо вона хоче наді мною знущатися. Чи просто тому, що я більше не бачу ніякої перспективи спілкування. Це – моє рішення, це – моя відповідальність. Тому прощення в жодному разі не означає неодмінне зближення з цією людиною в стосунках.

Але якщо це близька людина, а, як правило, ми найбільше грішимо в стосунках з близькими людьми, з родичами, то не може бути ніякої мови про розрив, про віддалення. Тут діватися нікуди. Все одно – рідня є рідня.

І тут, звичайно, потрібно мати таку внутрішню рішучість не просто вибачитися, але і примиритися, відновити у своїй душі любов до неї, наблизитися до своєї любові, адже вона все одно є. Якщо йдеться про близьких людей, то ми їх все одно любимо, а значить, потрібно якось цю любов очистити, якось до неї наблизитися, якось знайти нові можливості в житті разом з цією людиною бути. От що, я думаю, головне.

– А що робити, якщо ми не відчуваємо себе винуватими, але ближній змушує нас просити прощення, маніпулює нами, ставлячи під питання наші подальші стосунки?

– Змушує? Ні, це неможливо. Рішення про прощення, про примирення з цією людиною в мене народжується в душі, мене не можна змусити до цього.

Інша справа, можливо, є особливі обставини, коли по суду мені треба принести покаяння перед людиною або через газету принести вибачення. Але це інша історія. Розумієте, це не прощення.

При маніпуляції не може бути щирого прощення, а перед постом йдеться про щире прощення, про щире внутрішнє примирення, бо заради цього, власне кажучи, увесь Великий піст. Великий піст не про формальні речі, а про внутрішні, це тільки для себе.

І, до речі кажучи, традиція загальнонародного чину прощення в цьому сенсі дуже важка, бо одна справа, коли ми просимо вибачення у своїх близьких, а інша – коли ми просимо вибачення у всіх у церкві. А як мінімум 80% з тих, хто в церкві перебуває, ні в які стосунки зі мною ніколи не вступали. І тоді я прошу в них вибачення формально, і це виходить лише формальний чин. І для багатьох людей він саме тому є спокусою, що він, як здається, формальний.

До речі, і для священика це теж спокуса, бо на чин прощення раптом приходять люди з інших парафій, і вони теж просять вибачення, хоча ми єдиний раз у житті, можливо, і бачимося. Символічне значення це, звичайно, має, але буквального, змістовного – звичайно, немає. Чин прощення проводиться абсолютно для інших цілей. Це різні речі.

Загальноцерковний чин прощення, звичайно, має в собі формальні риси. Церква відкрита для усіх,  у нас немає чітко обкреслених меж громад, парафіяни не належать лише одній парафії, тому на чині прощення можуть виявитися абсолютно різні люди. І, навпаки, може не бути тих, хто дійсно був би дуже важливий для мене.

І тоді виходить, що ми звершуємо чин прощення, залишаючи  можливість будь-якій людині відкрито в ньому брати участь. Кожен може самостійно визначити для себе  внутрішній сенс цієї події. І далі він несе чин у серці додому, телефонує близьким або удома просить у них прощення.

Але це не позбавляє нікого від необхідності зробити цей чин прощення для себе не формальним, а змістовним, сутнісним, принциповим. А значить, до нього потрібно готуватися. Значить, потрібно заздалегідь продумати, з ким потрібно примиритися, у кого вибачитися.

Взагалі, головна частина прощення – це приготування, ухвалення рішення про те, що, «так, я хочу примиритися з цією людиною, покаятися перед нею, вибачитися». По-друге, це почуття, які в цій рішучості народжуються,  – почуття покаяння, бажання примиритися, бажання вибачитися.

От саме це внутрішнє бажання – якщо воно народжується – дає надію, що чин прощення буде осмисленим і змістовним.

Священик Андрій Лоргус, Лідія Сідєлєва

Усе по темі: Прощена неділя