Бог простить, але це не скасовує зусиль спокутування

Був час, я не вірив, що такі люди взагалі є на світі – ті, хто не може простити. Скільки разів у відвертій розмові мені зізнавалися в нездатності простити батьків, друга, чоловіка або колегу. Але ж це ж так просто: прости, от і все! У житті всяке буває! А потім я дізнався, що таке безсоння. І познайомився з «примарами».

Щоночі мене накривали спогади. І чому тільки тиша ночі будить найстрашніше? Прокидалися старовинні образи, забуті зради і приниження. Людина давно померла, усе минуло, але, виявляється, я ніяк не можу їй відпустити, і найстрашніше, я сам себе простити не в змозі, адже серед «примар» і мої  вчинки, які не можна скасувати.

Право на образу

Прощена неділя – такий красивий сердечний звичай! Скільки разів я обнімався з цими людьми напередодні посту, ми простили один одного, але досить однієї безсонної ночі, і я знову поранений і розтерзаний минулим, і тільки сонячне світло несе мені зцілення. А поруч ходять люди, яким не допомагає навіть сонце. «Примари» не відпускають їх навіть вдень. І тільки голосіння:

– Чому я не можу простити батька? Адже я стараюся, молюся – не відпускає.

– Як простити маму? У нас усе добре, я приховую, але себе не обдуриш.

– Як забути, що мені зробив друг? Я йому простив, але гіркота нікуди не йде.

– Не можу простити себе. Ненавиджу! Терпіти себе не можу!

– Як помиритися з братом? Ми давно простили один одного, але тільки побачу його, і серце падає.

Дуже часто це кажуть віруючі, церковні люди. Є серед них і священики, і навіть єпископи. Бо ми просто люди, і в кожного з нас, незалежно від сану і віку, є серце і сльози, нехай навіть на людях я сильна і шанована людина.

Але як навчитися прощати? Не знаю. Я сам цьому тільки вчуся і пройшов невеликий шлях, але дещо все ж можна зробити.

Найголовніше – бути чесним і зізнатися собі у своїй слабкості. Мені здається, люди були б куди сильнішими і успішнішими, умій вони дозволити собі бути слабкими. Не буває невразливих людей. Потрібно пам’ятати про свою уразливість, спокійно і весело прийняти цю уразливість.

Право бути скривдженим – привілей людини, знак благородної людської слабкості. Здатність образитися – ознака здоров’я. Якщо у вашій п’єсі є фраза «мене неможливо образити», значить, у вас роль робота. Нормальна людина може ображатися і повинна ображатися. Тільки потрібно навчитися робити це правильно, бо образливість це немов щіпка дорогої приправи в розкішній страві: переперчиш – зіпсуєш усе, а може і отруїшся.

Без спеції не можна, але обід не може складатися з одних спецій. Людина – хазяїн своїх емоцій. Має бути.

Приручити емоції – справа важка і морочлива. Виховання почуттів – тонке мистецтво. Якщо ви не гранітний пам’ятник, то обов’язково ображатиметеся, але те, в яку форму і на який термін виллється ця образа, залежить тільки від вас.

Ображайтеся на здоров’я, але поставтеся до цього як до навчання, тренування, не боячись помилитися, піти невірним шляхом. Поставтеся до своєї образливості із спортивним азартом. Розважайтеся!

Як убити пам’ять?

Якщо мене образили, я дозволяю собі певний час ображатися, адже це дуже приємне і навіть корисне. А потім зазвичай забуваю. Чи записую, бо на пам’ять покладатися не можна.

Другий важливий момент у подоланні образи: признайся собі з максимальною серйозністю: люди можуть бути останніми негідниками.

– Потрібно простити, бо я в усьому винен.

– Не лестіть собі: ти не можеш бути винен в усьому. Якщо твій кривдник – злісний тип, яка твоя провина?

Як не дивно, шлях до прощення пролягає через поле чесності. Не потрібно пускати благочестивий туман «рятівних» слів. Якщо вам зробили гидоту, тим більше умисно, правильно назвіть цей вчинок. І це допоможе вам простити.

– Простити остаточно? До кінця?

– Усе залежить від того, що ви маєте на увазі.

Чому я раджу навчитися правильно ображатися? Бо в це мистецтво включається і навичка боротьби із стереотипами примирення, які тільки заважають помиритися. У кожного є уявлення про те, як виглядає ідеальне прощення. Наприклад, він, скривавлений і в струпах, втративши одне око і усі свої квартири, усе усвідомивши, падає на коліна, ви плачете, цілуєте його, а потім, забувши усе, весело скачете галявиною, міцно вхопившись за руки.

Так не буває. Бо не всі процеси зворотні. Є річ, яку в нас у Гомелі називають метафізичним нескасуванням вчинку. Люблять у нас у Гомелі давати химерні імена простим ідеям. Суть у тому, якщо людина скоїла підлість, цей вчинок можна загладити, спокутати, вимолити, але його не можна вимазати з історії, його не можна скасувати.

Будь-який вчинок – назавжди. Тому життя наше таке трагічне і серйозне. Цієї простої істини не розуміють люди, які звинувачують християн, що ми всі тут добре влаштувалися: гріши та кайся, і Бог усе простить. Бог простить, але моя історія, моя біографія це і є мій портрет, моя особа. Усе залишається. Чим страшніше провина, тим більших зусиль вимагається, щоб спокутати її.

Прощення не скасовує зусиль спокутування, тому так добре живому – у нього ще є час виправити хоч щось.

Нескасування вчинку не є привід для відчаю. Адже ми домовилися бути чесними, тому не потрібно робити вигляд, що нічого не було. Якщо ви прикидаєтеся, що не образили або не образилися, пам’ять вам мститиме. Будь-яку образу потрібно вистраждати, переболіти і відпустити, залишивши при собі лише поблажливість. Бо міра мудрості є міра поблажливості.

Бармалейські будні

Я виходжу з простої богословської концепції: усі люди – Бармалеї. Бармалей, як відомо, кровожерний, нещадний, злий, і йому не потрібно ні мармеладу, ні шоколаду, а тільки маленьких дітей. Він обвішаний шаблями, гарматами і кинджалами. Він неповороткий, буркотливий, сіє навколо себе руйнування і хаос. Кожна людина – Бармалей. Не сперечайся! Ти теж. І якщо ти живеш у товаристві Бармалеїв з усіма їх ножами і кинджалами, ти обов’язково «подряпаєшся», без цього ніяк, це природно.

Запитують:

– Ви добра людина?

Відповідаю:

– Коли?

Може, мій Бармалей сьогодні вихідний, сидить на лужку і їсть морозиво. Але нехай ніхто не спокушається: Бармалей завжди насторожі, руки не втратили сили, очі пам’ятають блиск клинка. Може, вийшов у відставку, але зброї не здав. Якщо є кинджал, він неодмінно пробував чиєїсь крові. Безневинних Бармалеїв не буває. Викриваючи негідника і кривдника, чесно розгляньте свої фантазії з приводу помсти: найчастіше вони куди кровожерніші, ніж сам злочин. Бармалей образив Бармалея. Одне поранене звірятко подряпало друге.

Бармалеєм бути просто і природно. Це не вимагає зусиль і напруги. Доброта – плід титанічних зусиль. Бути доброю людиною дуже важко. Хто пробував, знає. А хто не пробував, нічого прикидатися безневинною овечкою, коли зустрічаєшся з несправедливістю і жорстокістю. Бути доброю людиною дуже важко. Це щохвилинні, якщо не щосекундні труд і зусилля.

Не слід дивуватися з того, що людина повелася, як Бармалей, особливо якщо ця людина – ти сам.

Ми не можемо себе простити, бо не віримо у свою зіпсованість, не приймаємо її, не знаємо її справжньої сили, через що не вміємо цьому псуванню протистояти.

Будь простіше! Ти лише людина! Не до лиця Бармалею ангельські крила!..

Є свідомі кривдники. Але більшість людей кривдять інших не через злобу, а тому що їм дуже погано. Єдиний спосіб поділитися своїм болем – образити іншого. Нещасні люди! Їх ніхто не навчив співчуттю! Співчувати – це не лише співчувати хворому, але ще і вміти ділитися своїм болем з іншими так, щоб нікого не «подряпати». Тому, не кваптеся ображатися!

Образа – поранення, рана, що кровоточить. Якщо у вас здоровий організм, рана заживе швидко, а біль забудеться. Але раптом ви діабетик або хворі на гемофілію, тоді навіть маленька подряпина може стати справжнім лихом. Неможливо прожити життя і жодного разу не подряпатися.

Жити – боляче, і це нормально, це природно. Якщо нічого не болить… може, ти помер?

Похітливість провини

Я захищаю природне людське право бути скривдженим. Ображатися, правильно ображатися, – нормально для людини і це є ознака здоров’я. Проте прп. Марко Подвижник каже, що справжні причини образи – марнославство і похітливість. Мені здається, що тут преподобний говорить про хворобливу образливість, яка паразитує на людині з ослабленим духовних організмом. Марнославство і похітливість – серйозні недуги. Образливість живиться марнославством. Це дуже зрозуміло і, признатися, знайомо багато кому. Пихатий переоцінює себе, марнославство саме по собі недуга зору: хворий бачить себе із викривленнями. Звідси інший рахунок образам.

Але куди більше заразлива хвороба – похітливість жертви. Скривдженим і приниженим бути дуже приємно, а іноді навіть і вигідно. І найогидніше, що може придумати людина, це прикривати і виправдовувати свою пристрасть Євангелієм. Чому святий назвав цю недугу похітливістю? Бо образа це процес, це не статичний стан. Якщо ти в ній затримаєшся довше за покладене, непомітно можна перетнути межу, коли тобі вже починає подобатися бути кривдженим і пригноблюваним, і ця похітливість так накриває людину, що вона вже свідомо шукає приводу для муки, як п’яниця пляшку.

Таким людям нестерпний спокій і щастя. Дай їм прекрасного чоловіка, вони поступово перетворять його на «жорстокого деспота». Народися в них уважний син, він неодмінно стане «невдячним тираном» і «жорстокосердим мучителем». Ці люди здатні обернути в пекло усе, що їх оточує – будинок, монастир, установу. Мені не хочеться писати про них детально, бо їх портретами «обвішані» романи Достоєвського.

Набагато важливіше осмислити образу і прощення як динамічний процес, яким можна і треба управляти, свідомо підпорядковувавши собі.

Апостол Петро поставив Спасителеві питання: скільки разів прощати братові, що грішить проти мене? чи до семи разів? І Господь відповів: «До сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:22). Читаючи ці рядки, ми думаємо, що йдеться про нескінченну чергу образ, які одна за одною наносяться людині. Сімдесят образ – сімдесят прощень. Це важке завдання, але ми його приймаємо. Але якщо Господь говорить не лише про це? А якщо формула пишеться так: одна образа – сімдесят прощень? Якщо людині, яка не здатна відразу і до кінця простити, доводиться багато років знову і знову прощати, занурюючись, завдяки цьому досвіду прощення, у найбільші глибини свого духовного життя, досвідчено навчаючись милосердю і поблажливості?

Зуби друга

При усій своїй грізній величі Бармалей це портрет дитини, переляканої, самотньої, дуже часто, пораненої дитини, покаліченого звіряти. У геніальній картині Хаяо Міядзакі «Навсікая з Долини вітрів» у головної героїні є ручна білка, яка не відходить від дівчинки ні на крок, без хазяйки сумує, нудьгує, тривожиться. І от на фортецю нападають, навколо замішання, шум, крики. Білка лякається, намагається сховатися і від жаху та шуму кусає дівчинку до крові. У кого є кішки, знають, що таке трапляється. Але якщо уважно придивитися до картини, побачимо, що дівчинка сама дає укусити себе, щоб білці стало легше. Це найвища міра дружби і довіри – дозволити себе поранити, зробити боляче, щоб друга хоч трохи відпустило.

Коли коханій людині по-справжньому погано, найбільша жертва, яку я можу принести, це дозволити їй мене «куснути» і «подряпати». Нехай їй стане легше. А потім разом обнімемося, поплачемо і посміємося. І простимо.

Люди повинні плакати.

Люди повинні сміятися.

Це робить нас людянішими. І якщо ви плачете від образи, скажіть дякую: хтось нагадав вам, що у вас ще є серце.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Усе по темі: Прощена неділя