Прощена неділя

Сьогодні останній день сирної седмиці, і завтра починається Великий піст. Цього дня ми за Божественною літургією отримуємо церковне напуття до майбутнього подвигу посту, як дорожню карту, як орієнтир – як нам пройти цей шлях, що веде до Пасхи, бо піст сам по собі не має сенсу, якщо він не приводить до Пасхи. Саме це ми повинні пам’ятати передусім, коли вступаємо на тернистий і нелегкий шлях Великого посту: сенс посту – шлях до Пасхи. І недаремно святі Отці порівнювали цей шлях з подорожжю Ізраїлю пустелею, яка зайняла 40 років – і не всі дійшли; точніше сказати, дійшли одиниці. І хоча наш шлях пустелею посту триває тільки шість тижнів, у нас теж, як свідчить досвід, будуть втрати: від смутку, від завищених вимог до себе і до інших і від інших “радощів” пустелі. Нам даються деякі орієнтири, щоб ми могли правильно і без втрат здолати пустинну і пересічену місцевість.

Перше, що ми чули з текстів Писання, що читалися сьогодні за літургією, – це заклик до прощення. Наступний заклик – позбутися лицемірства. Пам’ятаєте, що ми чули з 6-го розділу Євангелія від Матфея? Господь каже, що коли постиш, не будь, як лицемір, який явно показує свій внутрішній духовний подвиг молитви і посту, а вмий обличчя своє і помаж голову свою, тобто будь бадьорий і веселий, але неси усередині свій подвиг, щоб Господь, бачачи твоє таємне, віддав тобі явно. З Послання до Римлян, яке сьогодні читалося, ми дізнаємося, що Господь закликає не засуджувати тих, хто не постить, або тих, хто несе свій подвиг інакше, ніж ми, або тих, хто абсолютно не бачить нужди і не відчуває потреби в постуванні.

Людина у своєму буденному житті занадто недбала; наші сили, дані нам для життя, ми розпліскуємо на речі, негідні того. Багато хто живе в ненависті, ще більше людей живе образою – на своїх близьких, на країну, на своїх колишніх друзів, які їх зрадили, на дітей і батьків. Ми занадто часто пожвавлюємо ці образи, розкладаємо вечорами, як пасьянс на столі, знову і знову програємо тяжкі спогади, і заради мук витрачаємо усі сили життєві, увесь час і увагу на пожвавлення минулого, якого немає і ніколи не буде, і я навіть сказав би – не було. Втім, іноді доводиться мати справу з очевидними лиходіями, явними мерзотниками. Як на них не ображатися? Як не мати до них ненависті і не бажати їм зла? Але життя людське занадто коротке, а силам людським притаманно вичерпуватися, тому безглуздо витрачати їх на ненависть.

Іноді людина витрачає свої життєві сили на підтримку псевдожиття своїх власних примар, на програвання ролей, на реставрацію своїх незліченних масок. Підсумок – моторошна спустошеність душі, нездатність жити цілісно і отримувати радість від проживання життя. Де скарб ваш, – каже Господь, – там буде й серце ваше. А ми часто витрачаємо життєві сили на ілюзії. Яка звична картина: добре живе людина, у достатку і свободі – і скаржиться, ремствує, сумує. Життєві сили вона витрачає не на розбори завалів минулого, а на ілюзії і міражі майбутнього: що я зроблю, коли буду ще більш багатшою, ще більш впливовішою, стану ще на одну сходинку вище. А життя минає, і радості від нього ніякої. Усе є – здоров’я, талант, робота, друзі, а на душі тяжко – якраз і в петлю лізти, бо не я живу, а мої примари, мої улюблені ідоли, жертви, які залишають мені для життя лише крихітки, що падають з їх трапези. Але ж Господь не для цього створив людину, – не для того, щоб вона плазувала перед богами власного виробництва. Бог творить людину для того, щоб та жила і отримувала від цього радість. А як же я можу отримувати від життя радість, якщо всі життєві сили я розпліскую на свої ілюзії, на ненависть, на образи, на ліплення нових своїх осіб і масок, на надбання багатств, зовсім мені не потрібних і не приємних. Ідоли забрали собі все! Тому зупиниться раптом людина і не може зрозуміти: чи жива я ще або вже давно померла і ходжу як примара серед примар. Давно вже загубилося відчуття справжнього, вартісного.

Коли дивишся на маленьких дітей, всякий дорослий радіє. Як приємно іноді тримати на руках малюків, які являють собою зовсім ще не усвідомлений талант, – радіти життю. Тримаєш таку крихітку на руках, а її очі, її руки тягнуться до світу, жадібно і радісно приймають його, вбирають у себе всю його різноманітність. У такий момент здається, що всі розкидані і різноманітні лінії світу сходяться в одній точці – у цьому малюкові, неначе дитина сама тримає світ і уміло з ним управляється. Як мало в нас цього жадання життя, жаги сьогодення. Споглядання дитини будить у кожному дорослому розчулення і ностальгію: колись я був людиною. І піст як всякий духовний подвиг і духовна вправа має на меті допомогти людині підібратися, зібрати воєдино свої життєві сили, перестати живити собою життя ідолів і примар, що мучать нас. І тільки тоді вдячність торкнеться нашого серця, і ми побачимо, як же багато прекрасного і живого навколо нас, скільки чудових людей дає нам Бог, скільки мені Господь дав спробувати смачного, слухати і відчувати прекрасну музику, пам’ятати чудових зустрічей. Людина, яка живе за межами свого власного життя, – яка безглуздість, який жаль і яка туга. Морок душі моєї! Але сьогодні ми чуємо напутливе слово апостола Павла: «Ніч минула, а день наблизився».

Піст – це шлях до Пасхи, шлях до справжнього життя, до справжньої радості життя. Але досягти цієї радості можна тільки через піст, і перший крок у бік Пасхи – відмовитися від ненависті і образ, тому ця неділя і називається прощеною. Якщо ми прощаємо людей, відмовляємося жити в ненависті та образі, нам повертається сила жити. Тому нам варто спробувати відкинути нашу жорстоку справедливість, нескінченну боротьбу за правду заради правди, бо жодна правда наша не вартує живої людини, нехай навіть і винної перед нами.

У воскресінні, у Пасці, якою і живе Христова Церква, головний дар – життя, і життя з лишком. І цього лишку вистачає на всіх, навіть на тих, хто ненавидять нас. Вже пора нам від сну встатиНіч минула, а день наблизився. І от так – бадьоро і з надією – підемо назустріч справжній радості, яка є справжнє життя, що досягає нас у Воскресінні.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Усе по темі: Прощена неділя