Шаманський бубон

Сучасне нам суспільство називають іноді «суспільством споживання». Ключові слова такого суспільства – «дай», «мені», «моє», «мати». Реклама товарів, які щоб то не було потрібно спожити, – ікона цієї епохи: «Адже я цього гідна!», «Не дай собі засохнути!»…

Основне посилання такого суспільства при зіткненні з тією чи іншою реальністю – «Що я з цього матиму, що мені це дасть?» Багато хто нарікає, що нині ніхто не хоче працювати. І не дивно: втрачається творче ставлення до праці, зацікавленість як у процесі, так і в результаті цієї праці. Інтерес – у тому, скільки за працю заплатять, і «крутизною» вважається вкласти праці поменше – а отримати більше. Ми нерідко обурюємося прикладом лікаря, який байдужий до хворого, учителя, який байдужий до учня, міліціонера, не зацікавленого у виявленні і перевихованні злочинця, – а у відповідь чуємо: «Але ж нам не платять! Адже нам НЕ ДАЛИ!». Дух споживання вбиває головне, чим живе людське співтовариство – жертовну любов.

Один із страшних проявів цього «духу віку цього» – коли ми, християни, дух споживання приносимо із собою в Церкву Христову, у те суспільство, яке споконвіку влаштоване на принципі «віддавання», адже Сам Господь віддав Себе нам, пішов на хрест – і від нас вимагає того ж: «Даром отримали – даром давайте!» Багато хто з нас пам’ятає слова про «надбання Святого Духа» – але чи багато хто замислюється: а що далі? Ну здобув ти, через таїнства Церкви, благодать Святого Духа – але чи готовий і сам віддати її, жертовно послужити нею у виконання заповіді про любов до ближніх, чи спробуєш заховати її в кубушку, щоб таємно від усіх діставати і милуватися нею?

Прийти в храм, поставити свічку, помолитися, посповідатися, причаститися – щоб отримати якусь користь для себе. «Натисни на кнопку – отримаєш результат, і твоя мрія здійсниться!». Зовні відділяючи себе від світу цього, як часто ми належимо до світу цього, от через це бажання надбання. І ті, хто ставиться до Церкви скептично чи вороже, дивляться на нас – а Христа в нас, через нас, і не бачать, жертовної любові в нас не знаходять, і посміхаються: «Годі вам прикидатися! адже ви – такі ж, як ми». Дійсно, гіркі і справедливі слова Св. Писання: «Через вас ім’я Боже ганьблять язичники» (Рим. 2:24).

Так у багатьох людей існує хибне враження про священицьке благословення. Прийти до священика за благословенням – зовсім не те, що прийти до шамана, щоб він поворожив, постукав у бубон, і наше бажання неодмінно виконалося.

«Благослови, отче, на те і на те!» – але священик, благословляючи, зовсім не забезпечує успіх нашої справи саме в тому вигляді, як нам бажається. Він робить через благословення зовсім інше – закликає Бога на цю справу. Бога – з Його правдою, з Його промислом, який може дуже радикально відрізнятися від наших уявлень. І ми, коли йдемо просити такого благословення, повинні пам’ятати: воно по суті означає те саме, що міститься в словах молитви «Отче наш»: «Нехай прийде Царство Твоє» (Мф. 6:10) – тобто ЦАРЮВАННЯ, влада Твоя, Боже, нехай прийде на нас і на наше життя, і нехай не наша, але Твоя воля буде на землі, як на небі. Тому просити благословення у священика на якусь справу – акт самовідданої віри і, по-людськи міркуючи, неабиякий ризик, доручення себе у волю і руки Божі.

Автор: священик Сергій Круглов