Дві вдовині лепти

Ситуація дуже проста: багаті люди клали в храмову скарбницю досить великі суми в абсолютній величині, проте незначні – відносно тих коштів, які знаходилися в їх розпорядженні; бідна ж вдова поклала, як прозрів Христос, “весь прожиток свій, що мала” (Лк. 21:4) – тобто 100% тих грошей, які в неї були. Вона віддала ці дві лепти, дві мідні монети, – і залишилася без грошей взагалі.

Навряд чи вона чула Нагорну проповідь Спасителя, проте вчинила вона так, як ніби керувалася Його словами: “Не піклуйтеся про завтрашній день, бо завтра саме за себе піклуватиметься. Досить кожному дневі своїх турбот” (Мф. 6:34). Така була її віра, її надія – і її любов до Бога.

Здавалося б, мораль з цього епізоду євангельської історії абсолютно прозора. І якщо цей фрагмент Нового Завіту читають у Церкві вже двадцять віків, то всім християнам – ченцям і ієрархам, клірикам і мирянам – має бути ясним, що таке добре і що таке погано. Проте на ділі не так: як і раніше ми бачимо багатих, які поїдають доми вдовиць, які кладуть свої неправедно нажиті багатства в церковні скарбниці та одержують за це церковні ордени, і бідних, які віддають на храм багато що з того малого, що в них є.

Втім, це недивно: було б наївно думати, що Христос викривав виключно Своїх сучасників. Те, про що Спаситель говорить в Євангелії – це універсальна властивість занепалої людської природи, що не залежить від часу, місця, національності і навіть релігійної приналежності людини, одержимої пристрастями.

Жертву вдови можна розуміти і метафорично – і це дещо важче. Не для розуму, звичайно – тут немає нічого складного – а для нашого серця. У різних людей різні дари, різні таланти – і різні вони не лише якісно, але і кількісно. Простіше кажучи, є люди талановиті, видатні, – і люди “звичайні”, “посередні”, “сірі”. І якщо людина, наділена Творцем тими чи іншими здібностями, захоче послужити Богові – її дар може бути великий і яскравий. Один напише гімн, другий зведе храм, третій організує місію.

Люди ж звичайні набагато менш помітні, їх допомога Церкві сприймається як щось саме собою зрозуміле і не гідне особливої вдячності: баба Маша кожної неділі кидає в церковний кухоль 5 гривень; баба Глаша після кожної служби миє підлогу в храмі; мама п’ятьох дітей Наташа купує квіти і прикрашає храм. Але і це – більше про зовнішнє, ніж про внутрішнє.

Якщо ж наважитися вести мову про вищі матерії, то багаті серед нас – ті, хто наділений від Бога духовними дарами. Є люди, які мають дар молитви; є ті, кому не в тягар тілесна стриманість; інші за природою тихі та лагідні; хтось з дитинства вихований так, що не може пройти повз людину, яка потребує допомоги. Але є поряд з нами наші брати і сестри в Христі, кому кожен крок на шляху до праведного (хоч би зовні праведного) життя дається із значними зусиллями.

Людина з дитинства росла в неблагополучній сім’ї – і не може відвикнути від лайки; рано почалися безладні статеві стосунки – і дуже важко відмовитися від цієї спустошливої, як сама людина розуміє, пристрасті; хтось спалахує як порох з приводу і без, і може наговорити такого, що потім сам згорає від сорому; а хтось усвідомлює окаменіння свого серця і не знає, як скрушити цю гріховну шкаралупу.

І от для останніх будь-який – навіть найменший – крок до світла, до чистоти – це результат величезних зусиль, величезної роботи над собою, це їх посильний (а часто – понад силу) дар Богові. Але, звичайно, в очах праведників усе це малозначне і не заслуговує ні на похвалу, ні наслідування. Адже має бути не так.

І хотілося б, щоб ми, якщо удостоїв нас Господь бути “праведниками”, стали опорою для наших немічних братів і сестер, щоб у нас знайшлося для них слово втіхи і підбадьорення. А якщо ми усвідомлюємо свою убогість і незначність – то постараємося не сумувати і не зневірятися, але сподіватися на Бога і принести Йому в дар дві лепти – наші душевні і тілесні сили. А Господь, прийнявши цей дар, поверне його нам примноженим.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)