Обрані

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Яким чином кожен з нас став православним? Невже після довгих і важких роздумів? Невже і справді сиділи, думали, книжки читали, прикидали і порівнювали? І от так, прикидаючи і роздумуючи, порівнюючи і зіставляючи, одного разу дійшли непохитного висновку про істинність нашого вибору? Невже і справді Церква наша стоїть до цієї пори тільки через те, що ми – такі розумні і проникливі?

Та ні, звичайно! Пропащий нащадок Адамів настільки розташований до гріха, що сам здатен обрати тільки те, що одного разу і назавжди вибрав його скорботний прабатько: смертоносну солодкість забороненого плоду! Наш Бог знає про це і тому не залишає нас абсолютно вільними. Він не залишає нас наодинці зі своєю власною понівеченою похіттю душею, наодинці з Його і нашим супостатом, який спокусив перших людей в Едемському саду. Бог обмежує нашу абсолютну свободу даруванням нам здібності вірити.

Обмежуючи абсолютну свободу людини Своєю сокровенною присутністю, що таємничо осягається у світі, наш Бог не залишає людину без захисту, навіть коли сама людина цей любовний захист Божий відкидає, навіть коли вона знати нічого не хоче про свого вічного і вірного Помічника і Покровителя. Тому Господь і каже Своїм апостолам, а разом з ними і кожному з нас: «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав» (Ін. 15:16). Бог обирає людину так само, як Господь обрав Нафанаїла, цього вірного сина Ізраїльського, «у якому нема лукавства» (Ін. 1:47). Бог обрав його саме в той момент, коли він простодушно засумнівався в благовісті друга свого Филипа: «Чи може щось добре бути з Назарета?» (Ін. 1:46). Так Бог обирає всякого вірного, нагороджуючи його ненавмисною радістю віри православної і не дуже при цьому запитуючи, хоче той того чи ні.

І от тепер православ’я дійсно торжествує в душі кожного з нас, хоч ми самі, можливо, нічим і не заслужили цього. Хіба це про нас говорив сьогодні апостол, хіба це ми «вірою перемагали царства, творили правду, одержували обітниці, затуляли пащі левів, гасили силу вогню і уникали вістря меча, зміцнювалися від немочі, були сильні на війні, проганяли полки чужинців» (Євр. 11:33,34)? Хіба це нас, нестійких у вірі і слабких у подвигу, «увесь світ не був достойний» (Євр. 11:38)?

Де там! І проте, це саме заради нас, таких слабких і невірних, були принесені ці жертви, це саме заради нас, присутніх у храмі, були здійснені ці подвиги, «тому що Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досягли досконалости» (Євр. 11:40). Кращі люди людства, «всі ці, засвідчені у вірі, не одержали обіцяного» (Євр. 11:39), для того, щоб ми з вами, християни останніх часів, принесли «плід, достойний покаяння» (Мф. 3:8), для того, щоб і ми з вами змогли колись побачити «небо відкрите і ангелів Божих, які піднімаються і спускаються над Сином Людським» (Ін. 1:51).

На дар віри людина може відповісти тільки одним – довірою. «Бо без міри дає Бог Духа» (Ін. 3:34), але так само як «Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5:45), – рівно так само і всім нам дає Він чудовий дар віри, приголомшуюче «здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр. 11:1). Треба тільки прийняти його і довіритися йому.

Це тільки здається, що легко прийняти те, що дає нам Бог. Щоб віра відбулася, щоб православ’я дійсно восторжествувало в душі грішної людини, мало просто оголосити себе православним. Мало начепити на себе натільний хрест. Мало до місця і не до місця осявати себе хресним знаменням. Мало навіть постити Великим постом! Для того, щоб стати православним, необхідно так довіритися Христу, як це зробив апостол Филип, який у відповідь на заклик Божий: «Йди за Мною» (Ін. 1:43), не лише сам пішов, але рішучістю своєю, глибокою і радісною довірою своєю захопив і друга свого Нафанаїла, відповівши йому на всі його сумніви і побоювання чітко і невитіювато, але так переконливо, що досі мороз по шкірі продирає від цих простих і ясних слів: «Піди і подивись» (Ін. 1:46)!

Довірся своєму Богові, людино! «Піди і подивись» туди, куди кличе тебе твоя душа-християнка, «дивлячись на Начальника і Виконавця віри Ісуса, Який замість радости, яка Йому належала, витерпів хрест, зневаживши посоромлення, і сів праворуч престолу Божого» (Євр. 12:2). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 1 неділя Великого посту