Страх, схожий на батьківський

Страх, «схожий на батьківський», глибоко вкорінений у нас у Церкві. Насправді, дозволь мирянинові самому визначати собі міру посту – і найстрашніше навіть не те, що він почне в піст їсти сосиски з пивом, ні. А страшно, що він і далі почне проявляти активність та самостійність і в інших церковних питаннях… У нього може, не дай Бог, прокинутися почуття відповідальності за свою Церкву. Тобто мирянин стане – вільним. А от цього, чого гріха таїти, багато кому з нас, священиків, ой як не хочеться.

Не так давно я розмовляв із співробітником одного відомого видавництва, яке видає богословські книги, багато з них – перекладні. Книги, до речі, чудові. Я нарік на те, що книги цього видавництва рідко зустрічаються в наших парафіяльних церковних крамницях, не використовуються у викладанні учителями Недільних шкіл, рідко обговорюються священиками і парафіянами. Чи тільки річ у тому, що багато авторів цих книг – католики і протестанти? Не лише в цьому, відповів мені співрозмовник. А в тому, що діяльність нашого видавництва орієнтована на мирян. А якому священику сподобається, якщо парафіянин буде більше освічений, начитаний, підкований у богослов’ї, ніж сам священик.

А тим більше, чи сподобається священику, якщо мирянин запитає з нього, куди ви, отче, діваєте гроші, які жертвують на храм? А от ви, отче, не допускаєте нас до причастя без сповіді – а самі коли востаннє сповідувалися? А от ви отій парафіянці не дозволяєте розлучитися з чоловіком, хоча всі знають, що життя їй з чоловіком-пияком давно немає, а другу настійно благословляєте в чернецтво – а розкажіть нам про стан справ у вашій власній сім’ї? А от те і це і ще це ми робитимемо самі – чому ви нам не довіряєте?..

Чому? Бо віра в людину тісно пов’язана з вірою в Бога. А в нас не прийнято, немає навички – вірити людині і в людину. Ми самі собі не віримо, де вже вірити в ближнього. Цінність людської особистості в нас чи була коли цінністю, чи можемо ми не абстрактно «любити», але просто шанувати право іншого на самостійність?.. Це проблема не лише церковного, але і всього нашого суспільства. Суспільства, в якому цінується і оголошується головним ідеологія, але не сама по собі людина.

Є священики, яким така позиція зручна: от, я пастир, усе знаю, і я тут головний, просто по факту хіротонії, а ви – вівці, ваша справа слухати і пам’ятати, що більше за піст і молитву – послух. Ця позиція закриває Христа від людини, вона схожа на не християнський, а язичницько-жрецький світогляд, світогляд посередника між людиною і святинею, людиною, яка апріорі, – профан, і може тільки осквернити святиню, довір її їй у руки.

І слова про те, що заради цього «профана», заради цієї людини, Христос пішов на хрест, і цій же людині Бог-Отець благоволив дати Царство, вимовляються деякими з нас, священиків, нерідко лише як мовний оборот.

Парафіяни повинні залежати від священика, навчені ми споконвіку, який піп, такий і прихід – але чи не ця установка одна з причин явища, нерідкого в нашому церковному житті: як тільки йде з життя якийсь славний пастир, так маса його чад, які не привчені бути дорослими і жити самостійно, втрачають із виду Христа і ледь не відходять від Церкви, яку ототожнювали тільки з «улюбленим батюшкою»?..

Переважна більшість народу церковного – це миряни. Інші клірики дивляться на них як на джерело доходу, інші, як євангельські фарисеї, звисока, ніби, «цей народ, що не знає закону, проклятий він» (Ін. 7:49). Але саме вони, а не тільки ми, служителі, хто носить сан, визначають суть Церкви, її дух. І якщо ця переважна більшість тяжко хворіє на ту ж хворобу, на яку хворіє решта суспільства – безвідповідальність і невміння та небажання бути вільними, то про такий стан справ не можна не тривожитися. І цьому становищу сприяємо іноді і ми, священики, і в тому числі – в окремому випадку, коли, на питання про міру посту не вчимо людину самостійно визначати його міру і розуміти його сенс і мету, а звично-вчительно цитуємо рядки з Типікону, що забороняють те і це.

Автор: священик Сергій Круглов