Хто понесе моє ложе?

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Нещодавно розпочався Піст, щойно завершилася друга седмиця наших малих аскетичних подвигів, ніхто з нас не зневірився ще у своїх зусиллях трудитися рішуче, вистояти до кінця, почати нарешті нове, святе життя, а Церква пропонує нам, своїм чадам, оповідання про розслабленого, якого четверо друзів принесли до ніг Ісусових. Чому це? Який духовний сенс містить у собі ця історія про нещасного хворого і його друзів? Можливо, сенс її в тому, що нам варто ширше розплющити очі і побачити десь зовсім близько від себе когось, хто не в змозі сам наблизитися до Спасителя? А побачивши, взятися за нього з усією рішучістю: адже справа не жартівлива, мова йде про спасіння душі того, хто нам дорогий, нашого ближнього!

Можливо, і так. Проте все ж ймовірніше, що сьогоднішнє євангельське читання вказує нам на наше власне становище у світі цьому. Якщо ми такі сильні, що не лише самі себе вже влаштували і врятували, але і іншим, слабким і жалюгідним, у змозі допомогти, навіщо тоді нам рятівні зусилля Посту, навіщо тоді нам пригнічення плоті? Якщо ця розповідь про чотирьох сильних і мужніх людей, які своєю вірою, своєю непохитною рішучістю врятували свого розслабленого друга, якщо ця розповідь – про нас, християн, що зібралися тут, тоді, можна вважати, наше життєве завдання виконане! Адже в Євангелії прямо сказано, що Христос зцілив розслабленого, бо побачив віру друзів його (Мк. 2:5).

Є і інше місце у Священному Писанні, де Господь звертається до учнів з такими словами: “Якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас” (Мф. 17:20). Можливо, тільки зараз стає зрозумілим, що справа зовсім не в “русі гір”. Не про переміщення ж скельних порід каже Христос! Він каже про здатність так любити, так жертвувати собою, як це зробили ті четверо друзів.

А наша віра, чи здатна вона рухати гори? А наша надія на Бога, чи здатна вона змусити нас забути про себе, щоб врятувати іншого? Якщо так, тоді нам і справді немає в чому каятися, і місце наше – на Небі. Проте роки минають, а ми з разу в раз, з посту в піст – усі ті ж самі. І гріхи в нас усі ті ж самі, такі ж тяжкі, і надія наша усе така ж мізерна. От чому мені здається, що правильніше було б нам ототожнити себе не з тими, хто може допомогти іншим, а з тим, хто сам потребує допомоги. Та і Сам Бог наш ясно і недвозначно каже нам про того, хто може врятуватися, хто може сподіватися наслідувати Царство, уготоване нам від створення світу (Мф. 25:34). Це – “убогі духом”, це – “ті, що плачуть”, це “лагідні” (Мф. 5:3-5). Одним словом, це ті, хто не мислять себе здатними допомогти іншим, ті, хто самі тільки тому і живуть, що сподіваються на допомогу. Отже не варто нам шукати розслаблених навколо себе, а варто, можливо, заглянути в дзеркало або, ще того краще, вдивитися у власну душу, не здатну встояти в спокусі, неготову до “вогняної спокуси” (1Пет. 4:12). І тоді ми зможемо переконатися, що це про нас – про кожного з нас – сьогоднішнє євангельське оповідання. Це нам якраз шукати помічника і покровителя, здатного понести наші хвороби і узяти на себе нашу неміч (Іс. 53:4). Блаженний, хто це зрозумів! Блаженний, хто усвідомив свою неміч, своє поневолення гріху, блаженний, хто услід за апостолом Павлом заволає, заплаче про себе: “Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерти?” (Рим. 7:24). Блаженний, хто зрозуміє одного разу: слабкість і породжена нею надія – рятівні, а сила і властива їй самовпевненість – погибельні.

Через те і щасливий капернаумський розслаблений! Щасливий тим, що Господь простив йому гріхи. Щасливий тим, що знайшлися добрі люди, заради нехитрої і палкої віри яких стало можливим це диво! А як же бути тим, у кого не знайдеться не те що чотирьох, але і одного друга, здатного звалити на себе тягар чужих проблем, чужих гріхів, чужих хвороб? Хто понесе моє ложе, хто розкриє дах будинку для мене, хто опустить мене, самотнього і безпорадного, до ніг мого Спасителя? Якщо я залишився один на ложі свого розслаблення і “людини не маю, щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню” (Ін. 5:7), невже ж мені, самотньому, не залишилося жодної надії? І скільки разом зі мною таких же самотніх, нікому не потрібних, усіма забутих, лежать зараз на своїх скорботних ложах! Невже і цим нещасним, станься що, ні на кого сподіватися, не від кого чекати співчуття і допомоги?

Ні! Наш Бог, “Який не дивиться на особи і не бере дарів” (Втор. 10:17), нікого не залишить Своїм милосердям. Він, Який “сироту і вдову прийме”, прийме також і нас, самотніх і безпорадних. Прийме, навіть якщо не виявиться біля нас чотирьох друзів, чотирьох поручителів, чотирьох заступників. Прийме, бо “в домі Отця Мого осель багато” (Ін. 14:2). Навіть якщо призначено нам померти наодинці, усіма кинутими і забутими, наш Бог нас не забуде і не залишить! Аби лише нам самим не забути про Нього за життєвими турботами, аби лише нам самим з усіх задоволень і нагород вибрати “єдине вірне” – слова нашого Спасителя, якими Він зустрів бідного хворого: “Чадо, відпускаються тобі гріхи твої” (Мк. 2:5). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 2 неділя Великого посту