Про праведне фарисейство та ізгоїв у Церкві

Хочу відразу попередити: оцінювати явище гомосексуалізму я тут не стану, при тому, що свою думку на це маю, і ця думка співпадає з християнською. Просто про все це і так багато сказане і написане. Але є проблема. Проблема праведного фарисейства та ізгоя в Церкві. Не такого, як усі. Який молиться не як усі, має думку, яка відрізняється від інших, виглядає не як усі. На прикладі православного гомосексуаліста ця проблема просто найкраще видна.

Що ви сказали? Немає таких – православних гомосексуалістів? Є, запевняю вас. Я говорю не про тих, хто вдається до цієї вади таємно, зовні зберігаючи благочестивий вигляд – таким Бог суддя. Я про тих, хто, усвідомивши свою гомосексуальність, відкрито зізнається в ній, будучи членом Церкви і християнином. І все розуміє. І страшно мучиться.

Наприклад, якось один хлопчина, років двадцяти, який читав мої вірші і знає, що я священик, просився зі мною зустрітися. Він – з церковної (принаймні, зовні) сім’ї, сам з дитинства в Церкві, любить і Христа, і Церкву, читає духовну літературу, усвідомлює важливість причастя. І дуже мучиться, що не може причащатися вже кілька років, оскільки усвідомив себе гомосексуалістом (геєм).

Він розуміє, що просто приховувати, що він гей, і підходити до Чаші таємно, не можна, совість у хлопця жива. А порадитися йому ні з ким. Не те що порадитися – просто поговорити.

Батьки від нього відвернулися. Гей-оточення дивиться на нього як на божевільного: «Ти що, православний?!!» – і так далі, там ніхто його взагалі не розуміє. А прийшовши в храм і намагаючись говорити зі священиком, він або чує все ті ж знайомі викриття: гомосексуалізм – страшний гріх, Содом і Гоморра, і так далі, або бачить, що священик дивиться на нього гидливо і намагається просто скоріше його позбутися.

Ми розмовляли з ним години дві. І не лише про його проблему – про Христа і про Церкву, про вірші і про життя. Що я йому казав як священик – не так важливо, розмова в нас не йшла в звичних категоріях «заборонити – дозволити», хлопець давно усвідомив, що коли вже він вступив у самостійне життя і сам приймає рішення, то він повинен і нести за них відповідальність. Але більш важливо було те, що він побачив: його готові вислухати, не намагаючись з ходу почати повчати, про його проблему можна говорити, Церква не накладає табу на болючі питання.

Отже проблема – є, я таких, як цей хлопець, зустрічаю не вперше. Ізгоїв у православному суспільстві.

Зовсім нещодавно у видавництві Біблійно-богословського інституту ім. Апостола Андрія вийшла книга відомого католицького богослова Джеймса Алісона «Віра над образами і обуренням: фрагменти про християнство і гомосексуалізм», основна тема книги – ізгої в Церкві.

Роздумуючи над різними уривками зі Священного Писання, Алісон, гей, який сам пройшов через тяжкий досвід такого вигнання, пише, розглядаючи покаяння грішника, як частину процесу Божого творення людини через її преображення: «Для Бога не складає анінайменших труднощів завершити процес творіння людини, яка в тій або іншій мірі неповноцінна і визнає це. Труднощі виникають з тими, хто вважає себе досконалим, хто думає, що творіння, принаймні в їх випадку, повністю завершене».

У нас фарисейство і почуття власної праведності має свої нюанси. Як часто для нас (уточню: зрозуміло, кажу «нас» дуже умовно, я не маю на увазі прямо-таки поголовно всіх, люди в Церкви всі різні) ізгоєм стає хтось, хто не відповідає певним канонам і традиціям – релігійним, національним, суспільним – тільки тому, що канони і традиції для нас важливіші за живу людину.

У нас є багато що важливіше за просту людину, за яку Христос і пішов на хрест. Важливіше за неї, наприклад – ідеологія православ’я… Присягаючи на вірність цій ідеології, ми полегшено зітхаємо: тепер хтось вирішує за нас, тепер наша совість відпочиває, ми віддали її туди, де щось рятує нас окрім нас, без нас, від нас вимагається тільки правильно звершувати правильні обряди і вивчити правильні слова.

Супроводжується це гострим, солодким почуттям, з яким потопаючий, який підійнявся в човен, дивиться на інших потопаючих: адже я сам врятований!.. А ти – не можеш виплисти? Значить, ти не просто грішник – на тебе Бог прогнівався, ти Йому неугодний. А як же з любов’ю до ближнього, адже це заповідане нам? Та все гаразд, я ж його, ближнього, якраз і рятую тим, що викриваю і кажу: покайся і не гріши! Його ж шкодуючи і люблячи.

Нехай тільки кається десь чимдалі, не оскверняє своїми гріхами повітря нашого затишного заповідника, а то ненароком раптом іконку впустить або лампадку погасить. А лізтиме до нас – ми його в лоб Типіконом. Нічого йому тут. З його болячками возитися – сам можеш забруднитися.

Гея захищатимеш від побиття камінням та панькатися з ним – чого доброго, ще сам геєм уславишся, серед своїх же парафіян. Закон зони, протилежний до закону Христового: сів за стіл з опущеними – самого опустять. У нас закони зони добре засвоєні, скільки народу через табори пройшло.

Так і сидить ізгой поза спілкуванням церковним, поза стінами Церкви. Одна надія: може, його там хоч Христос підбере. Він багатьох от так підбирає.

Автор: священик Сергій Круглов