Таємниці священства

Молитва священика під час Анафори

Тема особливості священицького ремесла – вона настільки багатогранна, що, розмовляй про це три, скажімо, місяці день і ніч, і то не встигнемо торкнутися багатьох нюансів. Тому скажу про найважливіше в священицькому служінні. Про суть його служіння.

Багато що з того, що робить священик – скажімо, проповідь Євангелія, роз’яснення людям основ життя Церкви і підготовка охочих до хрещення і вступу до Церкви, подальшу їх просвіту, різноманітна допомога тим, хто має потребу, від духовної до соціальної, від співчуття і уваги до допомоги справою, будівництво-ремонт храму і господарська діяльність у ньому, зв’язки зі світською громадськістю, та інше – може (і повинен, коли мова йде про свідомих християн) робити не лише він.

Проповідувати Євангеліє ближнім – словом і вчинками своїми – є заповідь, дана всім християнам. Учити Закону Божому і готувати людей до хрещення може будь-який грамотний парафіянин, чоловічої або жіночої статі – неважливо. Бути богословом і церковним істориком – от скільки їх, які не мають сану. Займатися будівництвом храму, господарськими роботами і підтримкою порядку в ньому також може зовсім не тільки священик, але і спеціальний староста, будь-який активний і вмілий парафіянин або група парафіян, що нерідко і буває на практиці.

Працювати у сфері зв’язків з громадськістю – школами, вишами, закладами культури, ЗМІ, органами внутрішніх справ і соціальної опіки, і так далі – теж може будь-який відповідний для цього член Церкви (Згадаємо історію: наприклад, у ранній період життя Церкви саме на дияконів, а не на єпископів та ієреїв, була покладена «турбота про столи», тобто про соціальні піклування всередині общини, був також інститут жінок-дияконис.

Диякон від ієрея чим відрізняється? Для простоти наведу умовну і примітивну, але аналогію: у церковній ієрархії єпископ, або архієрей – це як генерал; священик, або грецькою ієрей – як офіцер, а диякон – як сержант, тобто єпископ може звершувати все, можливості ієрея більш обмежені, а диякона в порівнянні з ієреєм – ще обмеженіші.

Ну, а давати духовні поради, допомагати вирішувати в Христі виникаючі побутові і буттєві проблеми, навчити молитві або розтлумачити значущу подію чи житейську ситуацію з євангельських позицій – може також будь-який зрілий християнин, як вже його на те Господь благословить.

Так от, усе це можуть робити багато членів Церкви, у тому числі єпископ або священик – але тільки єпископ або священик можуть робити найголовніше в Церкві: служити Літургію, тобто – Євхаристію, за дорученням Христовим представляти Його на Тайній Вечері вірних. Не «заміщати» собою Христа – ніхто замість нашого Спасителя не був і не буде на цьому місці, тобто на чолі Церкви. Але зримо і незримо, разом з Ним, людськими руками, у колі вірних і разом з вірними робити те, що зробив Христос під час пасхальної трапези з учнями: переломлюючи хліб і благословляючи вино, робити їх Тілом і Кров’ю Своїми, які Він віддає нам.

Навіщо віддає? На цю тему написано стільки, що з книг і статей можна скласти вежу заввишки навіть не до Місяця, а до Венери, а суперечок було стільки, і стільки пристрастей кипіло і кипить навколо тлумачення таїнства Євхаристії, що за ними нерідко забувається простий сенс того, що зробив Христос, що Він заповідав завжди і нам звершувати, і в чому вся суть Літургії: любов і з’єднання в любові. Нехай простять мені ті ж строгі богослови і нехай не угледять якоїсь єресі в моїх словах, бо я намагаюся зробити немислимо важке: дати зрозуміти людині, що відбувається в найпростішому, але і найскладнішому акті буття…

Є багато поглядів на Євхаристію, один з них такий: Бог – Отець, ми – діти. Блудні, грішні, неоднакові. А Церква – ті діти, які вирішили повернутися додому і жити в тісному контакті з Отцем і один з одним. Вони ніскільки, можливо, не праведніші і не кращі за тих, хто поки що бігає нетрями світу цього, такі ж забіякуваті, сопливі, вередливі, – але вони вдома. Біля мамочки.

Мати віддає частину свого тіла, спершу соками і силами в пренатальний період, а потім – грудним молоком, щоб живити дитя і мати з ним щонайтісніший контакт, і це є не надумано-розумовий і не чуттєво-сентиментальний, але буттєвий і дуже природний прояв любові, віддача себе тому, кого любиш. Так і Господь віддає для тієї ж мети нам усього Себе, і Тіло і Кров Свої. Приймаючи їх з вірою в Нього, ми тісніше з’єднуємося і з Ним, і через Нього – один з одним, виконуючи заповідь про любов, дану Богом.

Так от, саме звершення Літургії, Євхаристії, і є те головне, що звершує священик, і, як і Сам Христос, Він служить не лише Богові, але і людям. Одне без другого не буває, неможливо служити тільки Богові – або тільки людям, священик – не жрець, що творить таємничі речі, закриті для профанів, і не посередник між світом людей і якимсь «духовним» світом, такому місце не в Христовій Церкві, а в язичницькому капищі або в таємному ордені магів – і священик не соціальний лідер тільки, таких лідерів, які кормлять-одягають-лікують-вчать правам людей, які допомагають убогим в їх загальнолюдських потребах, багато і поза Церквою Христовою, пригадаємо хоч би Махатму Ганді, подивимося на сучасних волонтерів-нехристиян при хосписах.

За словом Євангельським, священику слід «і те робити – і цього не залишати», і зі служіння Євхаристії витікає і його проповідницьке, соціальне, храмобудівельне і всі інші служіння.

І ще один нюанс, якого, я вважаю, не можна не торкнутися при розмові про священство і служіння: для священика важливо усвідомити своє місце, призначення і роль у церковній ієрархії.

Відставимо вбік штампи і те, що сучасному обивателю підсовує асоціативне мислення при слові «ієрархія». Ієрархія – це природний, створений Богом порядок світу. У природі, живій і неживій, у товаристві людей, в їх творчості, у сім’ї, у Церкві – ієрархія простежується усюди. І сенс її – любов і служіння. Тобто щось ціле складається з частин, а частини, кожна маючи самоцінний сенс і значення, не замкнуті самі в собі, але заповнюють ціле, частини тим самим служать один одному, живуть самі і підтримують життя один одного.

От, скажімо, сім’я. І от – ієрархія в ній: батько і мати головні, але вони не тиранять над дітьми, на кшталт, ми «завели дітей для себе», а тому захочемо – посадимо квіти життя голівками вниз, захочемо – з кашею з’їмо… Вони головні, тому що дали дітям життя, і на певному етапі життя більше за дітей розуміють і вміють.

Їх завдання – виростити дітей здоровими, щасливими і самостійними, тому десь вони показують дітям приклад, десь учать словами та абстрактними поняттями, десь, якщо діти ще малі, просто кажуть «можна-неможна», десь просять про допомогу, десь і примушують до неї, і завжди – годують, зігрівають, оберігають своїх чад, тобто, володарюючи, служать їм. Тому що – люблять. Саме в цьому сенсі Син Божий казав: «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити» (Мф. 20:28), тому ми Його знаємо і як Господа і Царя нашого.

Священнослужителі – старші діти в церковній сім’ї, де Бог – Отець наш. Тобто вони теж слухаються батьків, і виховуються самі, але і допомагають їм виховувати молодших, пригадайте слова апостольські: «Носіть тягарі один одного і так здійсните закон Христа» (Гал. 6:2). А об’єднано все – любов’ю, і сенс усього цього – любов.

А якщо в сім’ї немає любові – тоді виникає і сімейне насильство, і взаємна неповага, і недовіра, і байдужість, і розвал сім’ї. Отже боротьба проти Богом даної ієрархії, приклади якої ми знаємо з історії і бачимо зараз, веде зовсім не до «свободи», як інші вважають, але до анархії і божевілля. Уявіть сім’ю, в якій тато вирішив «звільнитися» від своїх ієрархічних обов’язків і, як немовля, тільки п’є, їсть і розважається (сучасні мужики частенько так і роблять, що з цього буває – на жаль, бачимо скрізь і поруч…), п’ятирічна дочка нафарбується, начепить мамин фартух і стане, наслідуючи маму, з важливим виглядом робити щось з газовою плитою і пральною машиною, а старший син, замість того щоб опікати молодших, стане їх принижувати і зневажати їх.

Та що казати, і так усе зрозуміло. От і в Церкві те ж саме. Поки є церковна ієрархія, і доки в ній, як кров у венах організму, циркулює любов, тобто бажання служити один одному – жива і Церква, мало того, підозрюю, що через Церкву живий і весь світ.

Може виникнути резонне питання: «Чому ж нерідко ми, дивлячись на Церкву, не бачимо наочно цього благого сенсу її ієрархічності, про який ви тут кажете?» Відповідь проста: гріх зіпсував людину. А стосовно Церкви гріх – не просто моє особисте «ай-яй-яй». Церква – живий організм. І нерозкаяний, незцілений гріх окремого її члена може стати тромбом, який закупорює ті вени, якими, як кров, і тече любов, живлячи весь організм.

Від браку любові, через те, що внаслідок «збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох» (Мф. 24:12) – і всі видимі церковні неподобства: випадки самодурства тих, хто має владу, раболіпства і наклепу, корупції, пристрасті до накопичення грошей, недбання деяких священиків про свої службові обов’язки і про людей, які їм довірилися, прагнення спотворити Євангеліє і підлаштувати його «під себе», під свої гріховні пристрасті, епідемії забобонів і ксенофобії, випадки єресі і розколів.

Але це – просто гріхи, це іноді дуже тяжкі, але тільки хвороби живого організму, виліковні тими чи іншими методами, передусім – активним покаянням і допомогою Божою як відповіддю на покаяння. Ознаки хвороби ми бачимо – а от щоб переконатися, що сам організм живий… Як я це доведу? Мабуть, ніяк, окрім головного способу: запросити того, хто запитує в Церкву. Не заглядай у церковне вікно, не суди здалека, але переступи поріг, побудь і поживи з нами досить тривалий час, май терпіння і бажання розібратися – і все побачиш і зрозумієш сам.

Автор: священик Сергій Круглов