Звідки доброта за церковною огорожею?

Філософи елейської школи заперечували можливість руху. По правді кажучи, думка їх була складніша, але як би ви повелися, якби знайшовся розумник, що переконливо доводить, що прудконогий атлет не лише не наздожене черепаху, але навіть з місця не зможе рушити, оскільки це логічно неможливо? Всяка нормальна людина розвернулася б і пішла, і тим самим спростувала сумнівну теорію.

Цей аргумент у класичній філософії називається «Ткнути носом» (не пам’ятаю, як це по-латині). Застосовується він з великим успіхом, хоч і є досі недостатньо дослідженою проблемою філософської логіки.

Один ірландський єпископ на ім’я Джордж Берклі (по-православному владика Георгій) так захопився боротьбою зі знахабнілим матеріалізмом, що написав діалог, в якому стверджував, що ніякої матерії взагалі не існує, немає матеріальної субстанції, немає ніякого матеріального світу, тільки світ духовний, тобто Бог.

Хто осмілиться заперечити такому тонкому мислителеві, та ще і архієреєві? Якийсь Семюель Джонсон, есквайр, великий сперечальник і правдолюб, обурився висновками преосвященного і з усієї сили штовхнув ногою камінь, виголосивши «історичним голосом»:

– Я спростую це от так!

І знову був використаний аргумент «ткнути носом», втім, у дещо новаторській манері.

Коли добромисні християни починають міркувати про те, що поза Церквою неможливі істинні чесноти, обов’язково знайдеться якийсь «есквайр», який вкаже на конкретний і живий приклад з життя, на відому йому людину, доброчесну, але при цьому не релігійну, чим поставить у незручне становище опонента. І за це слід сказати дякую, оскільки «ткнути носом» – це одна з найефективніших духовних вправ.

Останній язичник

У Джека Лондона є дивовижне оповідання «Язичник». Це історія дружби Чарлі і Отоо. Дві абсолютно різних людини: білолиций і чорношкірий, християнин і язичник з острова Бора-Бора. Отоо неодноразово рятував життя своєму юному другу і, що більш важливо, за визнанням Чарлі, саме Отоо зробив його пристойною і шанованою людиною. Язичник виростив з відважного бродяги гідного громадянина, чоловіка і батька.

Отоо був вірним другом і ненав’язливим педагогом, справжнім ангелом-хранителем, і його турбота була абсолютно безкорисливою. Після його смерті стало відомо, що всі свої заощадження він залишив Чарлі. І помер він, рятуючи друга. Отоо був на кораблі, коли човен з Чарлі перекинувся в затоці, що кишіла акулами. Щоб врятувати друга, Отоо кинувся у воду, відволікаючи акул. І загинув. Це була його остання і добровільна жертва.

Ми говоримо про літературний твір. Проте в житті можна знайти масу схожих історій і про благородних нехристів, і підступних християн.

– Отоо був доброю людиною?

– Так.

– Але ж він не був хрещеним. Як таке можливе – безкорислива доброта та язичництво?

– Можливо. Бо поля релігії і моральності не співпадають.

Ніщо так не кривдить християн, як наявність хороших людей за межами Церкви. Проте факти – річ уперта. Доброта, сумлінність, чуйність і самопожертвування не знають конфесійної приналежності. І це якось потрібно пояснити.

– Усі їх чесноти просякнуті гординею і марнославством. Не потрібно спокушатися добротою «за стихіями світу цього». Вони не добрі, а «добренькі». Усе, щоб сподобатися і спокусити.

– Чи означає це, що релігійна гординя і зарозумілість більш угодні Богові, ніж гордовитість невіруючих?

Часом так і хочеться крикнути в голос: Добродії! Чому ви так погано думаєте про Бога?

Невже ви не знаєте, як багато негідників серед людей релігійних? Чому так відбувається? Чому життя ламає наші красиві і зручні богословські схеми про моральність вірних і аморалізм людей нецерковних? Як пояснити наявність прикладів високої моральності серед людей світських і аморальність церковних?

Бастіони моралі

Ми учитуємося в «душерятівні книги» і бачимо, що жодного добра за церковною огорожею бути не може. Якщо щось доброподібне попадається, то це все нечисте і спокусливе. Але всі наші стрункі конструкції розсипаються при появі Отоо із сусідньої квартири – нецерковного, але надійного, щедрого, доброго.

Читаю лист вихователя дитячого садку: «У мене в групі два хлопчики одного віку. Один з церковної сім’ї, другий з невіруючої. Обидві рівно обдаровані та одного рівня розвитку. Один регулярно ходить до Причастя, молиться перед прийомом їжі, другої росте серед людей нерелігійних. І як ви думаєте, хто з них чесніший, добріший?»

Відповідь очевидна. Я просто маю її підтвердити. Але насправді я не знаю. Релігійне виховання зовсім не гарантія моральної поведінки.

Один покійний англієць на ім’я Девід Юм всякий раз насторожувався, якщо йому говорили про віруючу людину, оскільки вважав, що серед релігійних людей неймовірно багато негідників.

Шануючи покійного, проте, з ним не погоджуся. Думаю, що негідних людей приблизно порівну по обидві боки церковної огорожі. Чому? Бо поля релігії і моральності не співпадають.

Релігія не робить людину негідником, але і не гарантує їй статус бастіону моралі.

Приналежність до Церкви не є гарантія моральності. Релігійний не означає моральний. Це не синоніми. Церковні люди мають не більше прав на мораль, ніж нецерковні, проте ми звикли сферу моральності вважати своєю монополією. Це помилка. Єдине, на що вірні мають права, – це сфера Закону Божого, тих моральних орієнтирів, що зафіксовані в Писанні, але вони не вичерпують сферу моралі і не надають нам право вважати, що моральність мешкає тільки в Законі.

– Як же нам бути?

– Передусім, змиритися. Кажуть, дуже корисно.

У тіні білих роялів

Апостол Павло в Посланні до Римлян пише, що в язичників є свій закон, який написаний у серці. Голос цього закону – совість (Рим. 2:15). Цей природний закон живе і в серці релігійної людини. Просто, окрім нього, у нас є ще «підказка», яка допомагає відрізняти добро від зла. Цю «підказку» ми і називаємо Законом. Проте ця перевага не дає нам основи вважати себе моральнішими за людей нецерковних.

Наявність у вашому будинку білого рояля ще не робить вас видатним піаністом. Навичка музиканта вимагає постійної роботи, терплячого зусилля і підтвердження. Моральність теж вимагає щоденних вправ. Про це читаємо в апостола Павла. Називає він цей регулярний труд «терпінням у доброму ділі» (Рим. 2:7).

Якщо поля релігії і моральності не співпадають, значить, ми повинні витрачати зусилля і на релігію, і на моральний розвиток, зміцнювати той закон, що написаний у нашому серці, звіряючи його із Законом Божим.

Моральний закон живе в серці абсолютно будь-якої людини. Це наш «паралельний світ», в який немає доступу кішкам, світ добра і зла.

Цей закон називають природним, бо людині, створеній за образом Божим, природно бути доброю, і навіть скажу більше, їй природно бути святою.

Цю потребу в доброті і святості неможливо в людині винищити, хоч багато віків ми і намагаємося це зробити. Якщо цей закон – загальнолюдське надбання, то немає нічого непристойного в тому, щоб християнину брати уроки і в людей світських, навіть в язичників, адже ми не вірі в них вчимося, а тому, у чому вони досягли успіху. Так само гітарист бере уроки в майстра, не запитуючи про його філософські погляди, переймаючи лише корисні навички і прийоми.

Зерно доброти і святості вимагає постійної турботи і зусиль. Буває, що в людини всі сили йдуть на релігію, так що на піклування про моральне життя вже нічого не залишається. Молитва, читання Писання, відвідування храму, участь у таїнствах – найважливіші моменти нашого релігійного життя, але вони не обов’язково роблять нас добрішими, чеснішими, надійнішими. Внутрішньоцерковні духовні вправи сприяють духовному зростанню, але воно пов’язане з моральністю лише побічно. І навіть більше: морально недорозвинена людина не зможе сприйняти ті духовні дари, які дає Церква.

Душевне і духовне

Досвід моральності – досвід вселюдський. Це поле універсальної духовності. І дуже важливо, щоб градус морального життя співпадав з градусом життя релігійного.

– Навіщо нам, християнам, ця універсальна духовність? Адже це насправді і не духовність, а душевність, яку засуджували апостоли.

– Навіть тонким лінгвістам і богословам не завжди зрозуміло, що мають на увазі апостоли, використовуючи терміни «духовний» і «душевний». Це залежить і від культурно-історичного контексту часу, і від аудиторії, і просто від ситуації.

Звідки взявся цей розкол, цей дивний розподіл на духовність релігійну і універсальну? У нас живе пам’ять древніх предків, які жили в просторі єдиної духовності, коли всяка людська активність – у політиці, економіці, мистецтві, громадському житті – мала релігійну санкцію. Світ наших предків був простим і зрозумілим, і до цієї простоти ми теж інтуїтивно прагнемо, не лише вірні, але і світські люди. Але сталася одна подія, яка назавжди і принципово розділила єдиний світ на дві сфери: у невеликому палестинському містечку народився Бог, і усе стало складно.

Духовність, про яку говорить Церква, – це дар благодаті, дар Духа Святого, «енергія» не з цього світу. Люди духовні в церковному сенсі – це духоносії, споживачі «нествореного світла». Джерело цієї духовності по той бік створеного світу.

– От ми і повинні піклуватися про надбання Духа, а не про «створену духовність».

– Якщо пам’ятаєте, явлення Духа Божого в момент хрещення Ісуса було у видінні голуба, а це древній біблійний символ. Перша поява голуба в Писанні пов’язана з історією Ноя і його ковчегу.

Сучасники Ноя занурилися в якесь нелюдське нечестя, у скверну гріха, про яку навіть Біблія соромиться говорити. І все живе загинуло під товщею води. Щоб дізнатися, чи не просохла земля, Ной випускає з ковчегу голуба: «Але голуб не знайшов місця спокою для ніг своїх і повернувся до нього в ковчег» (Бут. 8:9).

Це не просто історія про винахідливість Ноя. Тут є і духовний сенс.

«Бо без міри дає Бог Духа» (Ін. 3:34).

Дари духовні даються кожному з нас, але цьому Голубові Нествореного Світу ніде «сісти» на нашій затопленій пристрастями душі. Його відлякує всякий бруд, жорстокість, злість, заздрість, неуважність, недбалість, грубість. Не знаходить він «спокою для ніг своїх». Тому і вірним потрібні зусилля у сфері універсальної духовності. І засоби тут мають бути відповідні. Ввічливість і такт – це результат навички, духовної вправи, але їх не можна виховати читанням акафістів і земними поклонами, ці засоби добрі для інших цілей.

Якщо хтось при мені каже, що він знає, чого хоче Бог, мене охоплює несвідоме бажання чимдалі заховати гострі предмети. Релігія – ця зброя, яку небезпечно довіряти людям морально неповноцінним. Коли на орбіті стикуються два космічні кораблі, вони певний час чекають вирівнювання атмосфери. Тиск в обох кораблях має бути однаковим. Це питання безпеки і виживання. Так і в житті духовному потрібна делікатна рівновага між універсальною і релігійною духовністю.

Найстрашніше, що можна уявити, – це коли релігійне завзяття охоплює людину морально недорозвинену і неповноцінну. Так народжується фанатизм, а жорстокість і нелюдяність отримують релігійне обґрунтування. Нічого потворнішого люди ще не придумали. А тому віруючій людині треба бути вдвічі уважнішою до свого духовного життя, не дозволяючи собі кидати гордовиті погляди за церковну огорожу.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)