Хіба Бог не знав, що Іуда зрадить?

Священикам часто ставлять різні питання.

Є така частина православного населення, яка свято і наївно вважає, що батюшка вже через той факт, що на ньому – сан, знає всі відповіді на всі питання і просто зобов’язаний усім усе пояснювати (велика частина цього православного населення, до речі, суть самі батюшки).

Є такі питання, на які я, наприклад, не знаю, що відповісти. Бо сам ними постійно задаюся.

Ці питання не дають жити спокійно.

Одне з них таке: «Адже Господь наш Ісус Христос – Бог! Де Його Боже всезнання було, коли Він прийняв Іуду Іскаріота в коло найближчих учнів? Він що, не знав, що – зрадить, і чим усе кінчиться?..»

Хор любителів апокрифів, прихильників писань Леоніда Андреєва і «Євангелія від Іуди» тут же проголосить, що – знав, що Іуда – обраний, що така була його спеціальна доля, і тому подібне. Ну, про цю точку зору було вже і без того сказано багато, я ж від себе додам одне: не приймаю її абсолютно. І передусім тому, що не вірю в жодну езотеріку і в жодну «долю».

Наше життя – перед нами і перед світом як на долоні, воно відкрито здійснюється на перехресті лютих вітрів смерті, повсякденності, жертовної любові і свободи, даної Самим Богом, і явне в ньому настільки велике, приголомшливе і животворче, що перед лицем цього пошуки всякого «таємного» виглядають просто дрібно і сміхотворно.

Взагалі, заводячи цю розмову, я думаю не про згадане «всезнання Боже», не про схоластичне визначення Його властивостей, тонкі підрозділі їх і таке інше.

Я думаю про інше, про те, що близьке нам, людям, як шкіра, як дихання, про те, що стало близьким і Богові, Який став справжньою людиною на землі.

Наприклад, про те, що люди бувають по духу – свої, а бувають – чужі.

Один мій товариш, що ввійшов до Церкви ще в далекі радянські роки, досвідчено виходив багато шляхів з Христом і Церквою, розповідав мені, як у ті часи його наставляв один старець, чернець, і казав йому так: «От ти поїхав у далеку поїздку. У дорозі зупиняйся краще в невіруючих». – «Чому?!» – «Серед вірних можуть зустрітися люди не твого духу. А тобі це може сильно пошкодити».

Ісус і Іуда – якого різного духу вони були

Звичайно, Євангелія далекі від того, що ми можемо назвати «психологічною прозою». Але проте характери учнів у них видно: простий і прямолінійний Кифа-Петро, схильний до містики і споглядання Іоанн, скептик Фома. Усіх учнів безумовно об’єднувала – любов до Учителя, з рядків Євангелія ми так і бачимо їх, які буквально «заглядають Йому в рот», іноді сперечаються і сваряться, іноді перелякані, завжди довірливі, як діти, що живо сприймають усе, явлене і сказане Учителем, проте сприймають хоч і живо, але нетямуще, як, знаєте, собака скаче і гавкає навколо улюбленого хазяїна, толком не розуміючи собачим розумом, що відбувається у вищому людському житті, але радісним і відданим собачим серцем готова взяти участь абсолютно в усьому, якщо тільки виходить воно – від улюбленого.

Про Іуду не сказано нічого подібного. Ні собачої радості по відношенню до Христа, ні якихось якостей особливих – ні про що таке не згадане у євангелістів, ну хіба крім того, що він володів громадським ящиком для пожертвувань, тобто з усіх мав найбільш розвинену господарську кмітливість, що був злодій (так він прямо названий Іоанном), що злодієм він був (як нам трактують багато коментаторів Писання) не тому, що був таким вже сріблолюбцем або клептоманом, а з патріотично-ідеологічних міркувань (одна з версій імені «Іскаріот» зводить його до «Сікарій» – «Кинджальник», вбивця римлян, і свідчить про зв’язок Іуди з радикальними бойовими угрупуваннями юдеїв, яких він і забезпечував грошима, «заощадженими» з ящика маленької общини бродячого равві.).

Версій багато, але те, що ставився Іуда до Ісуса глибоко і по-особливому, теж поза сумнівом: через те, хто байдужий, не кінчають життя самогубством.

Ці дві людини – людина Ісус і людина Іуда – якого, здавалося б, різного духу вони були!

Той, Хто навіть малого знамення не міг явити серед Своїх односельців-обивателів «через невір’я їхнє», Той Єдиний у всьому світі, Хто міг розгледіти і показати красу малих птахів і польових лілій, Той, Хто говорив про блаженство лагідних і убогих духом, Той, Хто не лише говорив про любов, але і Сам став нею в плоті і крові, – яким чужим, ваблячим і дратівливим, думається, Він мав бути для зовсім іншого по духу Іуди!..

Мені згадується старий фільм «Таксі Блюз», в якому грав Петро Мамонов, не нинішній православний старець-самітник, а молодий тоді ще художник, що нервово реагує на біль, бруд і красу світу, – от такими, рваними, дикими, відвертими були стосунки між героями цього фільму, тонким музикантом і людиною з простолюддя, хто бачив фільм – той пам’ятає.

Але Бог все ж відповідає на це питання – самим життям Церкви

Чому, чому, чому все-таки Він наблизив Іуду?!

Відповіді на це питання, принаймні, прямої і однозначної, я не знаю.

Але Бог все ж відповідає і на це питання. Причому відповідає так, як Він часто це робить у нашому житті, не прямо, а побічно, але набагато повніше і глибше, ніж було запитане: «Чому праведник страждає?!» – «Де був ти, коли Я заклав основи землі?»

Відповідає – самим життям Церкви. В яку Він зібрав людей абсолютно різного духу. Тобто таких, які в будь-якій іншій людській ситуації абсолютно не могли б бути разом, як мовиться, на одному гектарі б один одного на дух не змогли перенести.

Тобто – усіх нас.

Згадую ще один випадок. Храм на околиці Москви, у спальному районі. Маленький саморобний храм, маленька, мобільна, молода, міцно і радісно віруюча община: батюшка, диякон, півчі, декілька вірних парафіян. Але от у них – вже свій маленький храм, а поруч – будується великий, стаціонарний. І от вже зараз до них тягнуться люди з мікрорайону, більше нікуди.

І батюшці вже кажуть його невдоволені, що називається, спів-тайники: «От зараз сюди хлинуть з шляхів всі ці захожани-біляхожани, люди абсолютно чужого нам духу, і кінець нашій общині!..» А батюшка, дарма що молодий, зрозумів вже тайну Церкви. І відповідав так: «Так, я усе розумію. Але зрозумійте і ви: якщо ми зараз підемо шляхом багатьох інших малих общин, якщо зачинимо двері перед цими випадковими людьми з мікрорайону – на цьому усе наше християнство і кінчиться».

Отже «свого» або «чужого» духу перед тобою людина – воно, звичайно, важливе. Але важливіше – тайна Церкви, яка зародилася, за словами мудрого Орігена, ще на Голгофі через витікання крові і води.

А тайна – така: Він розкинув руки на хресті, щоб прийняти в них – усіх.

І зрадника в тому числі (а хто з нас, по совісті кажучи, у ті чи інші тяжкі хвилини нашого немічного життя – не Христовий зрадник, Його правди і Його любові?..)

Усіх, хто тільки хоч на йоту рвонувся (зміг або ні – інша розмова) – прийти до Нього.

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Велика середа