Ми одночасно зраджуємо і любимо Христа

У Страсну седмицю Господь показує нам, що рішення всіх проблем на світі криється в Людині. У Синові Людському, Який здатен перейняти на Себе вогонь злості інших людей; Який дозволяє оточенню обрушити на Себе всю їх лють; Який дозволяє убити Себе, пронизати Своє серце, повне Любові, – і таким чином заспокоїти, полегшити людське страждання, що шукає спосіб вираження.

Питання в тому, чи можемо ми, звичайні люди, винести подібне? Виміряти себе мірою Христа, Який погодився бути зганьбленим і зневаженим, отримати ляпас, розіпнутися? Чи витримаємо ми таке? Ні, не витримаємо. Бо для того, щоб витримати це, треба дуже добре розуміти людей. А для того, щоб зрозуміти іншу людину, треба передусім зрозуміти самого себе – дізнатися, який ти усередині.

Одна дівчина прислала мені пронизливий лист. Коли я читав його, мені ставало ніяково. От що вона писала: «Я хотіла б поговорити зі своїми батьками про себе – про те, що я відчуваю, що думаю, чим займаюся, – але не наважуюся зробити це. Ви не можете собі уявити, що буде, якщо я посмію відкрити рот, – які нападки почнуться, який потік докорів і нарікань чекає мене від батьків, і особливо – від мами».

Отже, людина хоче поділитися з близькими своїми проблемами, але не наважується – бо вони (і я, і ти) не в змозі розіп’яти себе подібно до Христа. Для нас неможливо перетворитися на жертву – щоб хтось убив, знищив нас, як ми зробили з Христом. А Він показує нам, що єдиний спосіб примирити людей навколо себе – це здобувати любов, внутрішню силу, повноту, серце, повне любові.

І людям треба спробувати зробити це – дозволити спричинити собі біль, пожертвувати чимось, узяти на себе чуже страждання з поблажливістю, милосердям, розумінням, великим серцем, широко розкритими обіймами – як Христос на Хресті – і при цьому не засуджувати інших.

Мати цієї дівчини не збиралася переймати біль своєї дитини на себе. Вона не хотіла, щоб дочка випліскувала на неї своє роздратування, свої проблеми, свої скарги на життя, навчання, існуючі (чи навпаки, не існуючі) стосунки – хоча дівчина була поранена, зраджена, роздавлена. Матері не хотілося усього цього – вона піклувалася лише про свій імідж. Що це таке? Фарисейство.

На Страсному тижні ми бачимо, як Христос перетворюється ні на що – у порох, у землю. Він перетворюється на Того, на Кого ми з жалем дивимося і кажемо: «Господи, як Ти опинився тут? Ти, Який створив диво на весіллі в Кані Галилейській, Ти, Який преобразився на горі Фавор. Що ж це?»

Щоб уподібнитися тут Христу, нам треба забруднитися кров’ю – і своєю, і свого ближнього. От чому так важливе самопізнання. На Страсній седмиці (а все наше земне життя – це Страсна седмиця) Бог закликає тебе подивитися, що відбувається в твоїй душі і як ти борешся з гріхом, щоб здобувати поблажливість і щирість – спочатку по відношенню до себе, а після того, як дізнаєшся себе, і до свого брата.

Я хотів сказати матері цієї дівчини, яка прислала мені лист, що її дочка не може відкритися їй, оскільки мати не в змозі узяти її біль на себе – так, як це зробив Христос. І хоча дівчина не знає мене, а я не знаю її, вона розповіла про себе мені, а не своїй матері, яка народжувала її в муках. Адже дівчині слід було б поговорити саме з матір’ю. Але та не дозволяє їй поділитися тим, що в неї на душі.

Як же все просто. І як же ми схожі один на одного своїми однаковими гріхами – відсутністю любові до ближнього, ненавистю, заздрістю. І от приходить Христос, щоб утішити нас, щоб узяти на Себе наш біль, наш хрест, і каже нам: «Я хочу заспокоїти вас!»

Нехай у Страсну седмицю кожен з нас по-своєму побачить Розіп’ятого Христа, Який Страждає. І тоді наша душа лагіднітиме, тоді ми примиримося із самими собою і приймемо прошення, яке дає нам Поранений, але в той же час такий Дивний Христос.

Роками я нагадую людям, з якими спілкуюся, що, передусім, їм треба простити самих себе, бо Господь вже простив їх. Він знає, що ти носиш у своїй душі, знає, який ти, і знає те, про що ти сам якось сказав мені: «Яка ж я погана людина!» Він знає, який ти поганий. Знає, і прощає тебе, бо любить. Питання в тому – чи простив ти себе сам? Чи дозволив Христу простити тебе?

Заспокойся! Христос розіп’явся за тебе.

Але навколо можна побачити людей, які не сприймають таке Прощення. Їх постійно докоряє совість, долає почуття провини, бо це почуття – завжди з ними.

І Страсна седмиця дана нам якраз для того, щоб ми позбулися цього тягаря, цієї тривоги; щоб ми визнали – так, ми такі.

Як я казав одній жінці: заспокойся і повір у те, що Богові все відомо. Він знає, хто ти і що ти сказала. При цьому я не хочу сказати, що ти повністю очистилася від гріхів, що ти свята, що ти остаточно виправилася. Я кажу тобі, що Бог любить тебе такою, яка ти є. Він не відвертається від тебе і завжди допомагатиме тобі долати себе.

А вона відповіла, що не в змозі позбутися докорів, спогадів, прикрощів, відчуття провини. Бо їй здається, якщо вона позбавиться усього цього, то не зможе жити. Така людина немов каже собі: «Що я робитиму, якщо одного разу уранці прокинуся і не відчую ніякої тривоги? Зараз священик відпустить мені гріхи – і Бог звільнить мене від них. Я почну посміхатися, і моя дитина, дивлячись на мене, також зрозуміє, що Христос бачить і любить нас. Але я не можу так. Мені подобається відчувати муки совісті, подобається цей тягар на душі».

От чому я кажу тобі про те, що ми не розуміємо сенс Страсної седмиці. Принаймні, я ще не зрозумів, і не знаю, скільки років мені ще буде потрібно для того, щоб відчути і пережити всі ці події і завдяки ним зрозуміти, наскільки великий Господь і як покірливо, м’яко, просто і по-людськи поблажливо Він віднісся до всіх нас.

І при цьому людське ставлення Христа до нас – це ставлення Бога. Бог прийшов до людей в образі Людини. Втілився, Бог став Людиною. І Він каже нам: «Діти мої, Я знаю вас. Я люблю вас і знаю, що ви кажете, про що думаєте. Я був у ваших оселях, купував на ваших ринках, ходив вашими дорогами, бачив усі ваші пристрасті, усі ваші злочини – розпусту, грабежі. Я знаю, які ви».

І тоді ми, люди, насварили Його. А зараз любимо. Ми кажемо, що любимо Христа – Того Самого, Якого розіп’яли. А після цього знову зраджуємо Його. І так – усе життя. Зраджуємо і любимо Одну і ту ж Особу. Як жінка, яка каже, що іноді любить свого чоловіка, а іноді ненавидить і не може зрозуміти, як так може бути. Любов і ненависть до однієї і тієї ж людини.

Як нам здолати це? Здолаємо, коли в наших серцях запанує любов до Бога. Рани виліковуються любов’ю і довготерпінням. Це станеться тоді, коли ти усе зрозумієш, коли зможеш сказати, як сказав Христос: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять»» (Лк. 23:34) Але, Господи, адже ці люди – погані! – Ні, вони не погані. – Але вони розпинають Тебе! – Так, розпинають, але роблять це не тому, що погані, а тому, що носять усе це зло у своєму серці.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)

Усе по темі: Велика п’ятниця