Подяка за ворогів

Гордовита людина не може потрапити до раю, доступ до нього відкривається лише людині упокореній. Те саме стосується і людини егоїстичної – вхід у Царство Боже для неї закритий до того часу, доки вона не навчиться по-справжньому любити ближніх.

Любити ближніх. Одночасно легке і вкрай складне завдання, звичайно, якщо зважати на слова Христові: «Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5:43-45).

Любити ворогів – людей, яких часто просто бачити не хочемо. А тут Бог каже їх любити: у сенсі благословляти, творити добро, тобто усіляко допомагати, і до того ж молитися за них! Звичайно, заради їхнього блага та напоумлення, а зовсім не заради справедливого, принаймні, як нам здається, покарання за всіх їх злодіяння. Та ми часто-густо відносно тих, кого вважаємо, що любимо, і половини того не робимо, до чого Бог усіх нас закликає робити стосовно… подумати тільки – ворогів!

А от тут є над чим задуматися: а чи любимо ми взагалі когось окрім себе? Може, ми любимо тих людей, які до нас добре ставляться, тобто тих, кого ми вважаємо ближніми (друзями, людьми свого кола) лише тільки за те, що вони до нас добре ставляться? Тобто не любимо їх як людей, особистостей, а любимо те добро, що вони приносять нам? Чи в не такій «любові», а точніше, справжнісінькому егоїзмі, криється основна причина сімейних сварок між подружжям та батьків з дітьми? Ми любимо, навіть любимо до безтями, певну людину лише за те, що нам добре з нею? А коли нам перестає бути добре з нею, тоді видіти її не хочемо? Тобто ненавидимо її. От де міститься коріння виразу: «Від любові до ненависті – один крок». – В егоїзмі. От тільки чи взагалі була любов?

Або ж, як варіант, любимо своє дитя. Любимо, коли воно беззахисне, таке миле і слухняне? Коли ж воно зростає, починає мати власну думку і бажає жити власним життям, при чому без наших порад… Що тоді стається з батьками? Хтось упокорюється, звикається з таким станом речей, а хтось… просто не знаходить собі місця від нестями. Як він (вона) могла!.. Я ж для  нього (неї)…, а він (вона)… От тільки робили для дитини, чи все таки для себе, для своєї пихи та марнославства, які підживлюють наш егоїзм?

От тут самий раз треба подякувати Господу за те, що Він на нашому життєвому шляху розставляє (посилає) нам ворогів. Часто, звичайно, ворогів ми плодимо самі, тим же самим егоїзмом, проте у світі ми не одні, принаймні, у плані егоїзму. Так що вороги з’являються на нашому шляху не тільки завдяки нашим «старанням». А подякувати Богові за ворогів слід навіть тільки за те, що часто лише так ми починаємо по-справжньому цінувати (а там, дасть Бог, навчимося любити) людей, які приносять добро нам.

Навчившись у «малому» любити своїх близьких (якби ж так просто це було зробити!), ми навчимося, хоча б у малій мірі, зовсім «трішечки» любити, благоволити до своїх ворогів. Щоб і до нас, хоча б у найменшій мірі, мали відношення наступні Христові слова: «Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода?… І коли ви вітаєте тільки друзів ваших, що особливого робите?… Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий.» (Мф. 5:46-48).

Редакція сайту


Ваш коментар: