Побутові подробиці, або Чи погана прикмета – зустріти попа?

Я – священик із Спаського собору!..

Пам’ятаю, багато років тому, йшов я після нічної Різдвяної служби додому. Ніч, люди гуляють вулицями, але вже не по-новорічному, втомилися, мабуть, і п’яних не видно. Тихо, сніжок падає. Назустріч мені – дівчатка років 15-17 приблизно. «Як вас звуть?!» – кричать. Гадають: яке ім’я перше почують, так і хлопця («судженого» – якось старомодно звучить) звати будуть.

А я тоді робив перші кроки у вірі, був ще суворим: до всіх, хто гадав, ставився однаково, як до ворогів Божих, яких належало знищувати. І відповідаю: «Я – священик із Спаського собору!..» Гех, і перелякалися вони, нещасні. Як вітром здуло.

…Священик я безкінний, їжджу громадським транспортом або на своїх двох. Якщо за службовими справами їхати потрібно в рясі – дуже незручно по маршрутках-автобусах, і я користуюся іноді способом, який застосовують багато братів-товаришів по службі: краї ряси підвертаю вгору, за пояс, зверху – куртку, на бігу не заважає. От так підходжу одного разу до храму (у великому місті, де ніхто мене не знає), було це взимку. Розстібаю біля входу куртку, витягую з-за поясу краї ряси, поправляю хреста.

А з храму щойно вийшло сімейство: мама, тато, дівчинка молодшого шкільного виду. Усі троє – як ілюстрація до православних книг: тато з великою бородою, мама в теплій хустці і в чомусь темному до землі, дочка приблизно так само одягнена, у народному стилі. З першого погляду видно – сильне церковне сімейство. І сімейство це, роззявивши роти, зупинилося і заворожено дивиться на мене таакими очима!.. На преображення просто людини – у попа. Сам себе цими очима на хвилину побачив – у такому уповільненому русі, як у кіно буває.

…Як часто в побуті ми керуємося своїми ілюзіями, думками, упередженнями, раз у раз потрапляючи через це в безглузді ситуації!.. Пам’ятаю одну пані, видну представницю міської громадськості. Розумна людина, але світська, церковних звичаїв не знає – адже їх з боку не зрозумієш, хоч тисячу книг про них прочитай. Та і необов’язково їх знати, ніхто ж не примушує, але коли є нужда, так запитай – ні ж!.. Знайомі ми з нею були ще до мого висвячування, і після нього стосунки залишилися добрими. Доводилося нам зустрічатися на різних громадських заходах, де я був у рясі. І помічаю – якось вона мене сторониться.

Що за антиклерикалізм, думаю, ніби і в Церкві буває, і «не заперечує»?.. А вона потім сама пояснила, з неабияким зніяковінням: «Ви пробачте, отче Сергію, коли ви при виконанні, я не знаю, як вас вітати. Начебто знаю, що священикам при зустрічі належить руки цілувати, якось по-особливому присідати, а я не вмію». Сміявся я, грішним ділом. Абияк переконав, що при зустрічі зі священиком бити чолом не обов’язково, досить просто привітатися, священному сану це ніякої шкоди не спричинить.

священик Сергій Круглов

Чи от – як піп, пішовши по базару в пошуках абиякого товару, може з цього походу і проповідь створити – і жорно млинове, собі ж на шию повісити через спокусу ближнім…

Одна парафіянка раптом різко перестала зі мною розмовляти і при зустрічі благословення просити. Ну, всяке буває, я особливо і не замислююся – коли потрібно, усе відкриється. Точно – через кілька місяців підходить, вибачення просить. «Я, – каже, – вас засудила, і в спокусу впала. Випадково бачила вас на ринку – ви в піст курячі печінки купували і шлунки. І відразу в голові: ага, от вони попи які, нас повчають – а самі!..» – «Так це ж, – кажу, – нормально. Це в духовній боротьбі класичний прийом ворога – вселяти людині усілякі ілюзії. Один із засобів боротьби з ним – підіть і побачите. Потрібно було вам тут же підійти на ринку і запитати, навіщо тобі, отче, у піст печінка куряча? А я б тут же і відповів: а коту варити. Бо кіт гріхопадінням не згрішив, тому і постить котику – потреби немає».

…Як бути священиком у побуті? Та таке ж, як і всім іншим. На вулиці, у тролейбусі, у черзі люди реагують на рясу і хрест – так само вони приблизно реагуватимуть, якщо космонавт пройде тротуаром у скафандрі чи балерина побіжить за хлібом у пачці і пуантах. Чи журналіст, спробує встати в чергу, маючи в руках мікрофон, а поруч – оператора з камерою. Напевно і увагу привернуть, і питання задаватимуть, та ще які!..

Сміх сміхом, але, звичайно, від священика люди чекають чогось особливого, пов’язаного з вірою і Христом, і не лише в храмі, але і в повсякденному житті, і ряса – не просто роба, але покриття, про це попам пам’ятати потрібно. Є і смішні, і прикрі стереотипи в обивателя щодо священика – але багато людей все-таки все розуміють правильно і реагують по-людськи. І таких людей у суспільстві – більше, зовнішній вигляд священика вже не є на вулицях міст і сіл такою екзотикою, яким він був, наприклад, у радянські атеїстичні часи.

А як би я хотів, щоб ставилися до мене люди?.. На мій погляд, найкраще і найправильніше це питання визначається старою максимою, яку озвучив в Євангелії Господь: «Отже, все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм». Отже в першу чергу це я б хотів навчитися ставитися до людей як слід – а решта якось прикладеться.

Автор: священик Сергій Круглов