Вкрай небезпечна звичка

Ця розмова сталася між Спасителем та сліпим, який «сидів край дороги і просив милостині» поблизу Єрихону:

– Чого ти хочеш від Мене?

– Господи, щоб мені прозріти!

– Прозри! Віра твоя спасла тебе.

І от, за словом Господнім, сліпий «умить прозрів і пішов за Ним, славлячи Бога; і всі люди, побачивши це, віддали хвалу Богові» (Лк. 18:35-42).

«За вірою вашою нехай буде вам» (Мф. 9:29), – сказав іншим разом Спаситель, зціляючи двох сліпців. Отже, без віри зцілення, як тілесне, так і духовне, просто неможливе. Проте окрім віри в те, що Господь у силах здійснити диво в нашому житті чи житті наших близьких, ближніх, потрібне ще бажання хворого зцілитися. А от тут, як не дивно, часто-густо виникають суттєві проблеми, при чому саме з боку хворого, який так звик до своєї хвороби, чи тілесної, чи духовної, що просто не уявляє себе без неї.

«Господи, спаси мене, але не зараз», – чесно зізнавався свого часу блаженний Августин, надаючи перевагу гріху ніж покаянню. Ті самі слова може багато хто повторити за ним і сьогодні, втім, як і у всі часи. Що сказати – гріх привабливий, і у світі не так вже є багато людей, готових повністю відмовитися від нього. Втім, переважна більшість про це навіть і не подумує…

Подібна ситуація трапляється і з тілесними хворобами, особливо, коли вони є прямим наслідком гріхів, які коїть хворий. Що поробиш, часто тяга до гріха пересилює бажання зцілитися… Крім того, хвора людина часто звикає до свого становища, при чому до такої міри, що навіть не уявляє, як вже згадувалося, свого існування без цієї хвороби.

Зі схожою ситуацією ми стикаємося в історії про зцілення розслабленого біля купальні Вифезда, що страждав на свою недугу 38 років. 38 років – чималий проміжок часу і на сьогоднішній день, а в ті часи це могло складати ціле людське життя, адже, як відомо, у ті часи люди жили значно менше ніж нині.

Як і у випадку зцілення сліпого Вартимея, між Ісусом і розслабленим виникла наступна розмова:

– Чи хочеш бути здоровим?

– Так, Господи! Але людини не маю, щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню; коли ж я приходжу, інший вже поперед мене входить.

– Встань, візьми постіль твою і ходи.

І знову як в історії зі сліпим Вартимеєм, хворий «одразу одужав, взяв постіль свою і пішов» (Ін. 5:6-9).

Тільки куди пішов? Не за Ісусом, а у світ, куди очі бачать. А чому у світ, а не за Ісусом? Бо в Ньому не бачив вже потреби: знайшов людину, яка допомогла йому зцілитися, а тепер до неї йому немає жодного діла. І яка різниця, що ця Людина насправді була не просто людиною, а Самим Богом? Проте хіба ми не чинимо так само, коли отримуємо від Бога те, що бажаємо? Так що немає нічого дивного в поведінці колишнього розслабленого.

«Чи не знаєте, що дружба зі світом є ворожнеча проти Бога? Бо хто хоче бути другом світові, той стає ворогом Богові» (Як. 4:4). Подібна ситуація сталася і з розслабленим – після зцілення він умудрився зрадити свого Благодійника: «пішов і сказав юдеям, що Той, Хто зцілив його, є Ісус. І почали юдеї переслідувати Ісуса, і шукали, як Його вбити за те, що творив такі діла в суботу» (Ін. 5:15,16). Зцілений зробив це, навіть попри явне попередження Ісуса: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5:14).

У чому ж причина такої ганебної і явно небезпечної (див. Ін. 5:14) поведінки? Щоб зрозуміти її, повернемося до Єрихонського сліпця. Для нього зцілення від сліпоти було найбільшою мрією в житті, от чому він покинув усе своє колишнє життя і пішов за Ісусом, Який зцілив його. А для розслабленого зцілення було не настільки заповітною мрією, цілком можливо, що у своїй хворобі він знайшов і певні плюси: адже хтось дбав про нього протягом довгих років хвороби? Цим він і користався, а от тут прийшов Дехто і «залишив» його без «заробітку».

Так що зцілення стало для цього чоловіка певним «злом», адже за стільки років своєї хвороби він так і не побачив Божу турботу про нього, яку Господь здійснював руками небайдужих людей. І якщо для цього розслабленому забракло цілих 38 років, то кілька митей поруч з Христом, не допомогли йому побачити Божу турботу про себе.

Подібне в житті трапляється з кожним з нас, коли ми не помічаємо Божу турботу стосовно себе. Головне тут – не допустити, щоб це стало звичкою. Вкрай небезпечною звичкою, адже тоді ми не зможемо побачити Божих чудес у власному житті, яких насправді відбувається чимало. А якщо не зможемо їх побачити, тоді не зможемо за них і подякувати Благодійнику. А без подяки Творцеві немає сенсу говорити про добрі стосунки з Ним.

Автор: Михайло Лукін (з циклу: “Наслідуючи біблійні приклади“)

Усе по темі: Неділя про розслабленого