Порох земний

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

З «пороху земного», з глини Едемської створив Господь людину – Царя Всесвіту, улюблене творіння Своє. Те, що зневажається ногами, те, що служить матеріалом гончареві, стало трепетною і прекрасною плоттю, одушевленою «диханням життя», оживотвореною віянням Духа Божого. Бог – «не від світу цього» (Ін. 18:36). Людина – від цього світу! Тому все творіння, від крихітного метелика до неосяжних галактик, споріднене людині по вкоріненню в Єдиному Творцеві. І все творіння, яке «підкорилося суєті не добровільно» (Рим. 8:20), але зрадою того, хто Самим Творцем був поставлений Царем природи, «з надією чекає з’явлення синів Божих» (Рим. 8:19). Проклята за Адама, земля все ще не втратила творчу властивість, дану їй Творцем, все ще приносить «плід свій» (Як. 5:18), проте наслідки гріхопадіння Прабатька за обітницею Божою все частіше і частіше перетворюють цей плід на «терня й осот» (Бут. 3:18).

І от після втілення Вічного Слова Божого вся земля, як і все творіння, знову освячується в Христі, знову набуває дивовижних животворчих властивостей, як вода йорданська, очищена Пречистим Тілом від виразок гріха, від бруду вади раптом стає нетлінною, духовно прозорою, святою, здатною творити дива зцілення! Та і сам бруд, сам порох земний дістає можливість чудотворення, глина, жалюгідна суміш «скасовує єства чин»! І якщо непоказний подорожник здатний зупиняти кровотечу, а «порох земний» дарує зір сліпонародженому, так це не тому, що рослина любить людину, жаліє її і не хоче, щоб та стікала кров’ю, і не тому, що глина здатна співчувати сліпому, а тому що Син Божий – Любов Божа – утілився, тобто перейняв на Себе плоть, матерію, увійшов до цього світу, ураженого гріхом людським, щоб врятувати людину. І сам цей світ, сама матерія, з’єднуючись із Сином Божим, як йорданська вода або як глина придорожня, набуває нових властивостей і стає чудотворною.

Зцілення сліпонародженого, Андрій Миронов

За словом Христовим, яке ми чули в сьогоднішньому Євангелії, не власні гріхи, не гріхи батьків, а гріх прабатька Адама зробив незрячим нещасного єрусалимського сліпого, так само як і всіх тих, у кого світ цей «засліпив очі їхні, закам’янив серця їхні, щоб не бачили очима і не розуміли серцем і не навернулися» (Ін. 12:40). І наш Бог, щоб «знайти і спасти, що загинуло» (Лк. 19:10) народжується в убогому хліву, стає людиною, мало того – помирає страшною смертю, розіпнутий тими, кого Він хотів врятувати. І все це для того, щоб сліпонароджений – бачив, щоб розслаблений – ходив, щоб той, хто плаче – тішився. Тому ми помиляємося, коли нам здається, що перемогти власний гріх можна простим зусиллям волі. Коли б було так, не потрібна була б Голгофська Жертва, марними б були ясла Вифлеємські!

На щастя наше, на радість нашу, Жертва, принесена за нас нашим Богом, так змінила світ, що навіть у найпохмуріші, найбезнадійніші часи «світло в темряві світить, і темрява не огорнула його» (Ін. 1:5). І Світло це не лише відкриває очі сліпонародженому, не лише просвічує тих, «що перебувають у країні й тіні смерти», але і, що набагато дивовижніше, Він одного разу і назавжди так змінив творіння, що то набуло дивної здатності приносити не лише «терня й осот», але і «плід, достойний покаяння» (Мф. 3:8)! А це не менше диво, ніж глина, що повертає зір сліпому! Бо якщо грішник по милості Божій стає здатним бачити не лише гріхи ближнього свого, що, як ми знаємо, надзвичайно просто, але і власні тяжкі пристрасті, тоді не все ще для нього, грішника, втрачене! Тоді є в нього ще надія серед навколишнього мороку побачити Світло Христове. Бо зір даний нам не для того, щоб, споглядаючи світ, впадати в смуток від його недосконалості, але для того, щоб «невидиме Його, вічна сила Його і Божество» (Рим. 1:20) відкривалися кожному з нас, як сліпому, що прозрів, відкрився Лик Христовий. А це трапляється тільки в тому випадку, коли душа людини звертається до Бога, забуваючи про саму себе, забуваючи про свої пристрасті, про свої схильності, про все те, що засліплює наш духовний зір, що тяжким тягарем тягне нас до землі, не даючи злетіти на Небо.

Сьогодні – остання пасхальна неділя цього року. Сьогодні ми востаннє, зібравшись всі разом, виголосимо урочисте сповідання Церкви: «Христос воскрес», бо вже через два дні – віддання свята Пасхи. І хоч йде від нас свято, не покидають нас радість і надія. Бо ми знаємо: доки збиратимуться на грішній землі двоє або троє в ім’я Христове, доти і Сам Спаситель світу перебуватиме з ними. А раз це так, то тільки від нас, що сходяться «до церкви» (1Кор. 11:18), залежить, чи буде Світло перебувати у світі, чи зможе Син Божий «робити діла Того, Хто послав Мене, доки день є». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про сліпого