Ми вже бачили Небо

Чекали літа – приходить зима, у небесному Жеку перекривають тепло в Гольфстрімі, урагани, землетруси і зсуви мнуть людські життя, як безглуздий хуліган на пляжі п’ятою топче зведений малюками пісочний замок.

От чоловік тридцять років віддав рідному підприємству – нове начальство скоротило і викинуло, не давши дожити два місяці до пенсії.

У цієї рак, вона молилася, їздила до мощів, оклигала, жила вірою і надією – повернувшись, дізналася, що рак дав нові метастази.

Ті так хотіли дітей, але шість років не могли народити, він кинув і пішов до іншої – і треба ж, відразу народили, вона не витримала, сунула голову в петлю.

Ця вигнала чоловіка-алкоголіка, виростила сина сама, усе йому віддала, тільки щоб не повторював батька – син виріс, сів на наркотики, помер від гепатиту, заразившись брудною голкою.

Земля навколо перестає родити, повітря несе хвороби, років тридцять тому яким і назв не знали, молодість минає безслідно, гроші втрачають підтвердження «золотим стандартом», ліки – достовірність і лікувальний ефект, серце – віру і сенс, надгробки – імена, пам’ять заростає вапном, могили коханих – бур’яном. Тільки цей бур’ян, здається, єдиний вічний, та пластик і целофан на звалищах, кажуть, усіх переживе, та незмінно саднить шия, натерта ярмом іпотек і кредитів, які заповідаємо онукам і правнукам.

Разом з улюбленими дряхліє, черствішає, кришиться земна, така, здавалося колись, довговічна любов.

І все добре, що хотіли б ми утримати в собі, не тримається в нас, і будь-який наш гріх – повертається знову, ледь не відразу по відходу від сповіді, і усі «благі наміри» ведуть нас однією і тією ж слизькою дорогою.

Трагедія нашого життя багатолика, у неї безліч імен, їх переліку немає кінця, немов немає кінця найменуванням сміття, що перегорає на звалищі в єдиний задушливий дим. Дим трагедії піднімається увись, збирається в однотонну свинцеву хмару, що застилає небеса. І туди, у цю хмару, у той або інший момент життя, тими чи іншими словами, кричить людина, що зневірилася: «Господи! Хто винен, ми або предки наші, що твориться ось це усе?!»

Шукаючи відповідь, я перегортаю Євангеліє.

Воно розкривається – у Неділю про сліпого:

«…І, проходячи, побачив чоловіка, сліпого від народження. Ученики Його запитали в Нього: Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився? Ісус відповів: ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі. Мені належить робити діла Того, Хто послав Мене, доки день є; прийде ніч, коли ніхто робити не зможе. Доки Я в світі, Я Світло для світу. Сказавши це, плюнув на землю, зробив із слини суміш і помазав сумішшю очі сліпому. І сказав йому: іди, вмийся у купальні Силоам, що означає: посланий. Він пішов і вмився, і прийшов зрячим» (Ін. 9)

Я завжди намагався собі уявити, як цей чоловік йшов до купальні Силоам: чи знав дорогу на дотик, чи запитував у зустрічних, з яким зусиллям він йшов, все ще не бачачи, з очима, замазаними брудом, яка віра в того, Хто послав, вела його, що розчув він у словах, сказаних йому Христом.

Чоловік, що прозрів у результаті, не перестає бачити світ повним трагедії, навпаки, бачить ще, можливо, ясніше, ніж раніше. Але він тепер бачить і вихід з рокового полону, бачить Христа, бачить людей такими, які вони є, і бачить, що робити, щоб допомогти їм і собі самому не просто вижити в трагедії – щоб набути якісно іншого життя, ніж те, що колись застилало його зір димною хмарою безнадійності і відчаю.

Пишу це – і бачу обличчя багатьох близьких мені людей, не абстрактного «читача», а цілком конкретних християн, тих, хто у своїй сліпоті вже був колись помічений Христом край дороги, хто вже говорив з Ним, кому вже був даний шанс відповісти своїм зусиллям на зусилля Христове, хто вже став зрячим.

Тримайтеся, друзі мої, не зневіряйтеся. Дим від тліючого звалища трагедії все густіше, все сильніше їсть і слизить нам очі? Так, але ми, пригадайте, вже зрячі. Ми вже бачили Небо і знаємо, де воно.

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Неділя про сліпого