Ночую там, де мене люблять

Якось на ринку бачив хлопчину в майці з написом-викликом: “Ночую там, де мене люблять”. Торгував він нісенітницею, якою сковорідки від нагару очищають – “Диво-губка”, здається. Рудий, кремезний, обличчя і спина напружені, в очах – виклик. Стоїть, немов на виставці, випнувши груди, і уважно стежить, як публіка реагує на напис на майці. Помітив мій погляд і тут же відвернувся.

А я пригадав відразу два періоди у своєму житті. В юності вештався я іноді зовсім без міри. І хоча майки такої в мене не було, але де я тільки не ночував. І любили мене, дурня, бідні дівчата то тут, то там, то ще казна-де. Без всяких написів. Коли таке блудне кредо збережене в думці і в серці, то писати його на майці загалом зовсім не обов’язково. Кому потрібно – усе в очах прочитають і напоять, і нагодують, і спати укладуть. Добре пам’ятаю, як після декількох місяців такого безмежного нічного життя я себе відчув немов би обвугленим зсередини. Як будинок після пожежі: зовні все майже ціле, а всередині – одні смердючі головешки і згасле вугілля.

І ще пригадав, як після цього свого “обвугленого” періоду я прийшов до Церкви, хрестився, одружився, став працювати на будівництві, щоб прогодувати сім’ю. В основному, це були підмосковні короткострокові підробітки. Де мені тільки не доводилося ночувати в ту пору. Будинки, що зводилися, як правило, не опалювалися. Тому нічліг на об’єкті іноді бував дуже екзотичним. Одного разу довелося на горищі зариватися вночі в керамзит, щоб хоч трохи зігрітися. Іншим разом ми із ще двома бідолахами три тижні ночували в абсолютно темному підвалі, де я вперше в житті відчув легкий напад клаустрофобії. Були ще ночівлі у вагончиках, де окрім мене проживали три десятки хлопців-таджиків. Про ночі, проведені просто на бетонній підлозі в спальнику, я навіть не кажу: це звична справа для таких підробіток. І кожного разу, укладаючись на такий імпровізований нічліг, я думав лише про одне. Про те, як мені хотілося б ночувати зараз не тут, а там, де мене люблять, де без мене нудьгують, де любов і радість моя рахує дні до мого повернення.

Згадалося все це при погляді на рудого хлопчину з ринку. І якось раптом стало його дуже шкода. Бо напис цей, якщо розібратися, зовсім про інше. Адже тут зовсім не заклик доморослого самця. Насправді, туга по дому, що сховалася тут за бравадою, прагнення опинитися там, де на тебе завжди чекають і завжди приймуть таким, яким ти є.

Зустрінуть, наллють гарячого чаю, погладять по голові, і назвуть не просто по імені, а – ласкаво, як мама в дитинстві звала. От це про що. І рудий парубок з ринку теж, напевно, саме цього жадає в глибині душі. Тільки не розуміє ще, бо молодий і нетямущий. Дай Бог тобі дійсно – завжди ночувати тільки там, де тебе люблять і чекають! У житті зовсім мало є речей, що важливіші за цю простоту. Яка, на жаль, дістається не кожному.

Автор: Олександр Ткаченко