«Не можу боротися з гнівом, усі зусилля даремні»

Як прибрати внутрішній жир своєї душі

Знаєш, скільки років преподобний Амон чекав позбавлення від гнівної пристрасті? Вісім! І весь цей час він продовжував гніватися, але щодня благав Бога про позбавлення від гніву, знову і знову вступав у боротьбу. Знову і знову молився, знову і знову чекав, терпів. І після закінчення восьми років Господь нарешті звільнив його від цієї пристрасті.

А тепер уявіть, як через сім, приміром, років духовних подвигів преподобний Амон раптом втрачає всяку надію і у відчаї каже: «Усе. Більше не можу. Не можу боротися з гнівом. Я чекаю вже сім років, а всі мої молитви і труди даремні. Скільки можна? Все одно нічого не виходить». Ні. Авва Амон потерпів ще рік, і от тоді Бог звільнив, зцілив його, після чого душа його заспокоїлася і більше ніколи гнів не опановував його.

А ти – гніваєшся? Гніваєшся. І я теж – іноді. Не сильно, але гніваюся. А хотів би ти, щоб і з тобою сталося таке диво, як з аввою Амоном? Тоді почни молитися про це прямо сьогодні – з надією і терпінням. Проси Господа, щоб Він позбавив тебе від гніву. Молися про це на кожній Літургії. І більше не запитуй мене, чим можна зайнятися в церкві. Займися от цим. Гніваєшся – значить, ходи в храм кожної неділі, молися, привід є, і серйозний. «Господи, даруй мені лагідність і спокій. Зроби так, щоб я не дратувався на своїх близьких, щоб мої діти не дивилися на мене з жахом, щоб дружина не переживала, щоб я не отруював нашу домашню атмосферу своїми нервами і криками. Господи, позбав мене від гніву!»

Так, ти молився про це, знаю. Але скільки разів? «Скільки ж можна про таке молитися?!» Довго. Преподобний Амон, наприклад, молився вісім років. А ти – скільки? Скільки років ти просив Бога: «Господи, позбав мене від цієї пристрасті!»? Від гніву, люті, розпусти, пияцтва, паління, злодійства, брехні, надмірної цікавості. Що турбує тебе – про те і проси, проси з надією і терпінням. А знаєш, чому в цих питаннях ти повинен проявляти терпіння, подібно авві Амону та іншим святим? Бо Той, від Кого ти чекаєш відповіді, не якийсь випадковий перехожий, а Сам Господь Бог, Який нікому жодного разу не збрехав і завжди був вірний Своїм обіцянкам і любові. І Він обов’язково відгукнеться, допоможе, і ти станеш спокійніший за ягня. Не гніватимешся, не питимеш, не палитимеш – позбавишся від усіх своїх пристрастей, перетворишся на іншу людину.

Але потрібне терпіння, потрібна молитва. І дружина твоя зміниться в кращій бік. Тільки не поспішай. Не чекай, що прямо сьогодні усе різко стане краще. Твоя дружина не за місяць стала такою: вона прожила ціле життя. У неї – характер, риси якого формувалися роками. Старогрецьке слово χαρακτήρ так і перекладається: «риса, знак, прикмета». Ці риси розвиваються з дитячих років. Не можна змінити характер за одну мить. Деякі дружини намагаються поставити тут якісь часові рамки: «Усе, якщо за рік нічого в нас не зміниться, – розлучення!» Почекайте, почекайте, діти мої. Яке таке розлучення? Чекайте, терпіть. «Та як можна це терпіти, отче?» Але ж йдеться про характер! А він швидко не змінюється. Отже чекай.

Пам’ятаю, один мій знайомий вимушений був дотримуватися дієти. І лікар пояснив йому, що так званий внутрішній жир згорає повільніше, ніж підшкірний, тому навіть на дієті останні кілограми прибрати важче, ніж перші. Чому так? Бо внутрішній жир накопичується в нас десятиліттями. І за допомогою дієти ми повертаємося назад, намагаючись позбутися набраної впродовж багатьох років ваги. Наприклад, людина важить 90 кілограм і хоче схуднути до 80. Але 80 кілограм вона важила дуже давно – багато років тому. Скільки часу минуло! І от тепер, для того, щоб повернутися до своєї первинної нормальної ваги, необхідно спалити внутрішній жир. А це непросто.

Те ж саме і з нашою душею. Вона накопичила свій внутрішній жир. Пристрасті створили в ній такий прошарок, від якого важко позбутися.

Треба проявляти терпіння і відносно близької людини. Нехай вона подумає, нехай вирішує, нехай навіть йде, якщо хоче – як у переносному розумінні (тобто відгороджується, закривається), так і в прямому, якщо по-іншому не виходить. Так-так, нехай йде! Нехай трохи поживе в батьків, або ти сам поживи в батьків трохи, нехай з’їздить кудись ненадовго. Подумаєш, заспокоїшся.

Не можна вимагати любові від іншої людини, не можна вимагати поваги. Це не приходить над силу. Тільки – по вільній волі. Тому дай людині час і простір. І проявляй терпіння.

Ти сказав мені чудові слова про дівчину, яка пішла від тебе до іншого. Пам’ятаєш? «Я так любив її. Але ж насильно милий не будеш! Неможливо жодній жінці наказати: «Люби мене, я так хочу!» Тому я відпустив її. Так, я як і раніше люблю, і мені боляче. Але я терплю, я молюся».

Ідеальна реакція. І от побачиш, кохана людина теж зміниться! Якщо цього захоче Бог і якщо твоя любов – справжня. Якщо терпиш з любов’ю. Мине час, і людина зрозуміє, що ніде більше їй не знайти такої прекрасної любові, як твоя, і – повернеться. Нехай зараз твій чоловік або дитина, покинувши тебе, намагається десь ще набути таке ж тепло, таку любов. Він знайде лише сурогати, фальшиві слова, випадкові зв’язки, стосунки за розрахунком – і в результаті повернеться до тебе. Якщо тільки ти як і раніше чекатимеш його. Будеш?

Пам’ятаєте, як зрадів Одісей, повернувшись до Пенелопи? Яким зворушливим було їх побачення! А уявіть, якби він прийшов і побачив, що вона вийшла заміж за одного з тих женихів, що просили її руки! Ні, Пенелопа чекала його. І він, у свою чергу, чекав, терпів. І, витримавши тривалу, небезпечну подорож, був винагороджений за своє терпіння і любов. Саме так: за терпіння і любов.

Повернувся і блудний син. Батько чекав його, терпляче чекав. І дивлячись на дорогу, не переставав любити і нудьгувати, любити і чекати. І сталося диво.

У наш час важко терпіти. Ми живемо в дуже суєтну епоху, коли все має бути тут і зараз. І навколо нам обіцяють швидкий результат: у фітнес-клубах, на курсах іноземних мов, у групах прискореного навчання – всюди. Зараз стільки кухонної техніки – раз, і готово, їжа за пару хвилин. А якщо треба підігріти – будь ласка, от мікрохвильова піч.

Усе зараз робиться дуже швидко, блискавично. І тут Бог раптом каже: «Це добре, що ти так багато усього устигаєш. Але в людської душі свій ритм – як сотні, тисячі років тому. Той ритм, який Я задав їй, створюючи тебе, дитя Моє. І тут нічого не змінилося».

Зміни в душі вимагають великого терпіння. Щоб побачити виконання Божественних обіцянок, необхідно чекати. А Господь обіцяв багато! І те, що Він обіцяв, неодмінно виконається. Наприклад, Бог сказав нам: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться». Той, хто плаче зараз, розсміється потім. Тільки треба пояснити, який плач мав на увазі Христос. Він не мав на увазі ті сльози, які ти проливав учора, посварившись з близькими. Думаю, ти і так це знаєш. Адже більшість з нас плаче саме в такі моменти – коли ми гніваємося. Але не про такі сльози говорив Господь. Він мав на увазі упокорені сльози, які людина проливає, будучи, приміром, обмовлена. Ти плакав колись з такого приводу? Не від злості, не від того, що зачепили твої «я» і вийшло не по-твоєму – ні. Від того, що на тебе звели наклеп. Плакав ти колись через наклеп? Був такий святий, який плакав саме через те: св. Нектарій Егінський. Скільки сліз він пролив у своїй кімнатці в Афінах, наслухавшись про себе всякого! Адже св. Нектарій був жива людина, у нього було не кам’яне, а справжнє, живе серце. І звичайно, він плакав. Обмовлений, зневажений – плакав і терпляче чекав, коли справедливість восторжествує. І дочекався. Коли ж?

На жаль, за життя – лише частково, але після кончини Господь повністю виправдав його: предстоятелі Александрійської Церкви принесли покаяння за своє поводження зі святим. Стільки років він чекав цього, і нарешті Господь виправдав його! А за життя св. Нектарію довелося випити чашу повну страждань. Добре ставлення він бачив лише з боку простих вірних, які завжди його любили. Але він терпів. Почекай і ти – побачиш, одного разу твої сльози перетворяться на коштовне сяюче каміння.

Що ще обіцяв Господь? «Хто піде за Мною, ще на землі побачить райське блаженство. Я увійду до серця людського, і Свята Трійця відвідає того, хто за життя полюбив Мене».

– Де ж усе це? – запитаєш ти. – Я не відчуваю в собі Бога.

Так, але чи чекаєш ти цього – з терпінням і подвигами? Чекаєш? Скільки? Тут потрібно багато часу. Не дні, не місяці, а роки, багато років. Дай у собі місце Христу, нехай Він увійде до тебе. Тільки місце для Нього має бути вільне завжди, постійно, а не час від часу.

На Афоні є така традиція: новопострижений чернець отримує в дар ікону святої Іпомони, чиє ім’я так і перекладається – «терпіння». Чому? Бо ченцеві терпіння потрібне. Усе його життя – одне велике терпіння. Адже життя це монотонне і, на перший погляд, одноманітне: щодня ранній підйом, потім уранішня служба, молитовне правило, поклони, чотки, знову служба. Ні, все це прекрасно і, звичайно, зовсім не одноманітне, але певна монотонність тут поза сумнівом є присутньою. Так от, для того, щоб жити таким життям, потрібне терпіння. У чині чернечого постригу так і сказано: «Стяжай терпіння». Терпіння, величезне терпіння – потрібне.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)