Увесь рік не можна, на Трійцю можна

А чи правду, отче, кажуть

У цьому тлінному скороминущому світі, як ми знаємо, немає нічого вічного, проте, є речі, які більш-менш постійні, вони – немов символи незмінності для нас, їх ми умовно в побуті і називаємо – «вічні». На кшталт морського прибою: вічно накочує він хвилі свої на берег і відкочує їх, завжди з рівною силою, однорідно, монотонно і невідступно, і століття назад, і вчора, і сьогодні.

От як цей прибій, так само вічні і деякі питання, які ставлять парафіяни священикові у зв’язку з наближенням тих чи інших значущих церковних подій і дат, незалежно від того, що так само вічно відповідає одне й те ж на них священик, і навіть нерідко – одним і тим же запитувачам.

Одне з цих «вічних» питань звучить так:

– А правда, отче, кажуть, що на Трійцю, один раз на рік, можна в Церкві відспівувати нехрещених і самогубців?..

Спектр почуттів, з яким це питання ставиться, – найширший: від фарисейські-піднесеного «Гляньте, отче… що виробляють ці неуки!..» до щирого болю, з яким сплетена божевільна надія: «А раптом, раптом цього разу – можна?!..»

Якщо священикові немає часу або якщо вже зовсім допекли його одними і тими ж питаннями, він коротко і строго рикне: «Ні!».

Якщо ж у священика є час і розташування (найчастіше звідки в нього цей самий час, та і розташування вчителювати особливого не спостерігається, ну, якщо, звичайно, священик сам – не закоренілий неофіт), то просто подивиться він в очі нещасного запитувача, зглянеться над ним, розуміючи не марність питання, зітхне, підбере краї своєї ряси, увійде до вівтаря або на крилас, винесе звідти Квітну Тріодь і, усадивши поруч із собою запитувача на лавку і розкривши книгу, стане пояснювати:

– Думка це – неправильна. Взагалі, немає такої речі, яку Церква раз на рік дозволяла б, а в усі інші дні раптом суворо забороняла б.

Священик читає – а ті, що чують, моляться

А неправильна ця думка народилася через те, що у свято Трійці (у саме свято, зверніть увагу, а не в день Троїцької поминальної суботи, коли особливо поминаються спочилі), на вечерні, яка відразу після літургії, читаються довгі молитви.

Читає їх священик, стоячи на колінах у Царських вратах, і слухають усі присутні, теж стоячи на колінах. І в третій молитві є такі слова, де згадуються «ті, що в пеклі утримуються», от звідти і пішло те народне повір’я, про яке ви запитали:

«Ти в це вседосконале і спасительне свято умилостивлювальні молитви за тих, що в пеклі утримуються, зволив приймати, велику надію на послаблення їхнього смутку і втіху від Тебе подаючи нам. Вислухай нас, смиренних рабів Твоїх, що молимося Тобі, і упокой душі рабів Твоїх, раніше спочилих, у місці світлому, у місці квітучому, у місці прохолоди, де немає ні недуги, ні журби, ні зітхання, і осели їх в оселях праведних, миру і полегшення сподоби їх. Бо не мертві хвалитимуть Тебе, Господи, ані ті, що в пеклі перебувають, насміляться сповідання принести Тобі, але ми, живі, благословляємо Тебе і молимо, і умилостивлювальні молитви та жертви приносимо Тобі за душі їхні».

Батюшка читає, та не усякий, хто слухає, правильно розчує. Адже тут як мовиться? «Умилостивлювальні молитви за тих, що в пеклі утримуються, зволив приймати» і «вислухай нас, смиренних» – не те що тільки в один особливий цей день, але: «в це вседосконале і спасительне свято», тобто і в нього теж, як і в усі інші дні.

Так само і ми – «умилостивлювальні молитви та жертви приносимо» за спочилих не лише зараз, але і завжди. Отже свято Трійці – не якийсь особливий день, коли ми молимося про спочилих, про них ми молимося і в будь-який інший день, але і в цей великий день – теж можемо молитися, от що тут мається на увазі, про прийняття цих молитов просимо Бога і сьогодні.

Молимося за тих, «що в пеклі перебувають». Чули, напевно, як іноді передають парафіяни один одному: «Такий-то старець або така-то черниця не благословляють молитися за інших, тільки за себе! Про грішників, кажуть, молитися – зухвалість перед Богом!», і подібне до того? Чули?..

Вимолювати “сильною” молитвою

Уявіть, дві людини: одна тоне – друга на березі сидить, кому кинемося допомагати? Звичайно тому, хто тоне. Так і наша молитва – кому більше потрібна? Звичайно, грішникові. Тому молитися про грішників, чи в пеклі вони перебувають або ще десь, нам потрібно.

Тим більше що рятує їх не наша молитва сама по собі.

Забудьте взагалі вирази на кшталт «сильна молитва», або от ще: «вимолювати» – ніби як Бог невблаганний, але ми наполегливо вимолимо, виблагаємо в Нього те, що просимо.

Рятує усіх струджених Сам Господь, по любові і милості, а як саме – таємниця. А наша молитва – це наше зусилля любові, нехай невелике, посильне, але зусилля. Його і потрібно докладати, як можемо, заради ближніх, а інше – Богові надамо. Про кого серце і совість веліли молитися – про тих і моліться.

Тут священик переведе дух і, бачачи хвилювання в обличчі співрозмовника, скаже:

– А тепер – про головне. Адже Ви запитуєте, бо саме хтось з дорогих вам спочилих – нехрещений або самовбивця? Вірно? І ви знаєте, що в записках на проскомидію їх імен не пишуть, і похоронної відправи, очної або заочної, звершити над ними не можна?

– Так.

– Ну так і не пишіть у записках. Але моліться – самі. Адже Ви самі – частина Церкви. Молитеся Христу ви – значить, у вашій особі і Церква молиться. Несіть це самі, удома або стоячи в храмі.

І твердо віруйте, що чує вас Христос і знає ваш біль і нужду. І усе зробить, щоб врятувати того, про кого ви молитеся, і вас теж. А вже як саме зробить, в якій формі, тим більше – чи видасть вам при цьому заспокійливу довідку з печаткою, що тепер все гаразд, завдання виконано…

Адже ми не гарантіями живі – вірою Йому, вірою в Нього. Віра поза природна, незбагненна для нашого пропащого єства, але віра одна і животворить тільки. Цей страх, що чується у вашому питанні, не почує, не помилує, упече вашого нещасного померлого ще глибше в пекло – від маловір’я, від власної неблизькості до Христа, і від слабкості власної любові. Але слабка чи ні – а є вона. Тримайтеся за Христа – і дійте. Не із зухвалістю, але з відвагою, тією самою, якою ми кожного разу просимо в Бога на літургії перед тим, як співати «Отче наш»: «безбоязно, неосудно».

Знає священик, знає

Звичайно, завжди є ризик, що після такої відповіді обличчя запитувача раптом зміниться, сльози в очах вмить висохнуть, а виникне в них підозрілість, і він уїдливо скаже: «А чи не єресь ви тут говорите, отче? Як це так – «сам молися»? А ви, попи, тоді на що?.. Це ж ваш обов’язок! Це ви прямо підривання усіх основ проповідуєте, отак знаєте до чого можна договоритися?!».

Знає священик, знає. Всякого він наслухався за роки свого служіння. Але знає і інше: живий Бог, і жива душа наша.

Знає: є в людському серці, не дивлячись ні на що, і любов, і віра, і та сама відвага, якого розміру вони б не були. Здатна на них всяка людина, найдивовижніше створіння, дитя Боже. Здатний і зрозуміти: правила і канони церковні – потрібні, звичайно. Вони підтримують людину на християнському церковному шляху.

Але – не ламають і не поневолюють її, не позбавляють її свободи і зв’язаної з нею особистої відповідальності та ініціативи. З чим би порівняти… Ну от, наприклад, з паличками, які в городі або в саду прив’язують до ніжних паростків, щоб не зігнула їх важка роса, не поламав вітер. Але рано чи пізно, коли палички загрожують перешкодити росту, їх прибирають, інакше не дочекаєшся від рослини головного – плодів.

Знає священик: серце людське за природою своєю – православне. Не в сенсі, звичайно, конфесійних земних відмінностей: православне воно тому, що не все міряє раціоналізмом, тими самими паличками, формулами і встановленнями, що здатне воно і без слів правильно славити Бога.

Православне серце в Троїцьку поминальну суботу саме молиться про своїх дорогих спочилих, земне життя яких чомусь не вписалося в церковні канони. І серед сліз і печалі православне серце здатне зберігати невимовну радість, здатне чути відповідь Божу на свою молитву і вдячно відповідати: «Пресвята Трійця, Боже наш, слава Тобі!»

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: День Святої Трійці