Христові Спокуси: перша і друга

Після хрещення у водах йорданських Спаситель був виведений Духом у пустелю. Про це розповідає спочатку Євангеліє від Матфея, а потім Євангеліє від Луки.

«І постився сорок днів і сорок ночей, наостанку зголоднів» (Мф. 4:2).

Ми знаємо, що цей сорокаденний Ісусів піст після хрещення ліг у нашій Церкві в основу Великого посту, який триває, без Страсного тижня, сорок днів. Ми здогадуємося, що сорокаденний піст Спасителя в пустелі якось пов’язаний із сорокаденним постом пророка Іллі і сорокарічним мандруванням народу Божого пустелею.

У містиці Старого Завіту пустеля – це місце зустрічі людини з Богом. Мітбар (пустеля) – місце, де немає нічого, окрім випаленого сонцем каміння, де нікого не зустрінеш і нічого не знайдеш. Але тут нас чекає Той, Кого «ніхто не бачив ніколи», як мовиться в пролозі Євангелія від Іоанна. Бога не можна побачити – це одна з головних Його характеристик; і Той, Кого не можна побачити, може бути зустрінутий саме там, де повна порожнеча.

Пустеля посилює людські почуття, і передусім почуття спраги. Згадаємо псалом: «Як прагне олень до потоку води, так прагне душа моя до Тебе, Боже. Прагне душа моя до Бога сильного й живого» (Пс 42:2,3). Подібно до оленя, що знесилів у безводній пустелі, душа людська жадає Бога. Образ цей переходитиме з псалму в псалом.

Таке розуміння пустелі – як місця зустрічі з Богом – характерне для містики трьох релігій: юдаїзму, християнства та ісламу.

Але в Ісуса в пустелі відбувається зустріч не з Богом, а з сатаною. Чому?

Зрозуміло, що свідків не було. Зрозуміло, що євангелісти і перша Церква, в якій написане Євангеліє, знали про це з вуст Самого Ісуса. Якщо скористатися досвідом тих видавців Євангелія, які при друці виділяють слова Ісуса червоною фарбою, то всю розповідь про спокусу в пустелі слід друкувати червоним: від початку і до кінця це розповідь Самого Ісуса. І не варто гадати, чи була ця зустріч, так би мовити, «фізичною», або перед нами розповідь-притча, в якій Ісус передає Свою внутрішню боротьбу, – усе це йде на другий план. Важливо, що повідане Ісусом звернене до кожного з нас, як всяке євангельське слово. Тому не треба уявляти собі цю зустріч, як на картинах і гравюрах XIX – XX ст., де зображені Спаситель і сатана в червоному плащі, схожий на Мефістофеля у виконанні Шаляпіна, що спокушає Його. Краща ілюстрація до цього євангельського тексту – якнайглибша за психологізмом картина І.М. Крамського «Христос у пустелі». Спаситель сидить на камені, і ми бачимо на Його обличчі віддзеркалення найнапруженішої боротьби думок і почуттів. Ця боротьба триває в людях вже дві тисячі років після Христа.

Христос у пустелі, Іван Крамський

Що ж каже спокусник Ісусу?

«Якщо Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це хлібами стало» (Мф. 4:3).

Пласке біле каміння юдейської пустелі, дійсно, нагадує коржі. А кожен юдей знає: коли прийде Месія, Він повинен влаштувати бенкет і всіх запросити на нього. Ми всі – учасники цього бенкету, бо цей бенкет – таїнство Євхаристії, літургія. Але апостоли цього ще не знають. Не знають цього і сучасники Ісуса, що живуть у напівголодній Палестині, які чекають Месію і, пам’ятаючи про месіанський бенкет, сподіваються, що Він вирішить усі їх економічні проблеми, дасть їм хліба. От найпростіше рішення всіх питань – нагодуй голодних, і вони підуть за Тобою. Ти все можеш. Дай їм хліба, і всі вони стануть адептами Твоєї віри, релігії, яку Ти їм пропонуєш. Але Ісус відкидає цей простий і, здавалося б, такий ефективний шлях і відповідає сатані словами із Старого Завіту: «Написано: не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих» (Мф. 4:4).

Ісус відкидає сатану і кличе нас відкинути його.

Друга спокуса. Сатана каже Ісусу: «Якщо Ти є Син Божий, кинься вниз, бо написано: ангелам Своїм заповість про Тебе, щоб оберігали Тебе, і на руки візьмуть Тебе, щоб не спіткнувся об камінь ногою Твоєю» (Мф. 4:6) – тут спокусник повторює слова з 90-го псалму, вірші 11-й і 12-й. Христос відповідає йому: «Написано також: не спокушай Господа Бога твого».

Отже: Ти стоїш на даху храму, кинься вниз і приземлися неушкодженим – і всі підуть за Тобою.

Ця спокуса – одна з найважчих, свідоцтвом тому історія Церкви. Бо сенсація завжди вражала і притягала людину.

Так було, наприклад, з останками святих. У Священному Писанні ніде не сказано, що святий після смерті повинен залишатися нетлінним. Цього не затверджував жоден церковний письменник аж до XVII ст. Проте пізніше починають акцентувати увагу на цій темі, і під впливом прикладу Києво-Печерської лаври, де тіла покійних ченців, як відомо, дійсно залишаються нетлінними, до кінця XIX ст. майже всі російські монастирі виявляються заповнені раками з останками святих – і дуже часто це була раки з лялькою з пап’є-маше. Прості люди благоговійно поклонялися цим трунам. Але от грянула революція. Більшовики почали розкривати гробниці святих; зазвичай це робилося прилюдно і руками священнослужителів. У результаті самі настоятелі монастирів з жахом були вимушені визнати, що в раках покоїлися ляльки.

Звичайно, після цього багато хто відсахнувся від Церкви. Як можна ходити в храм, казали вони, якщо вірних намагаються привернути обманом?! Духовенство XIX століття не змогло сказати «ні» другій спокусі і тим прирекло себе на ганьбу. Прагнучи привернути людей до віри феноменом нетління, воно відштовхнуло їх від віри брехнею.