Третя Спокуса

Ще страшніша остання, третя спокуса. Сатана каже Спасителеві, показуючи на весь світ: «Це все Тобі дам, якщо, впавши, поклонишся мені» (Мф. 4:9).

Йдеться тут про світську владу і про «дружбу» Церкви і влади. Звичайно, Церкві дуже зручно знаходитися під опікою світської влади, коли та частково її фінансує, опікає, оберігає. У Росії Православна Церква до 1917 р. знаходилася саме в такому, привілейованому в порівнянні з іншими релігіями, становищі. Але до чого це призвело? До того, що «інородці» часто хрестилися тільки з кар’єрних міркувань, оскільки в державних установах людину не запитували, вірить вона в Бога чи ні, а вимагали довідку про хрещення, і якщо та її представляла, всі обмеження з неї знімалися, її брали на будь-яку роботу, вона могла оселитися в будь-якому місті Російської імперії. Юдеям, наприклад, не дозволялося жити в багатьох областях і великих містах Росії. Довідка про хрещення (лише довідка) знімала всі обмеження. Це страшно, бо призводило до появи формальних, або, як казав у IV ст. Августин, номінальних християн, а чесних людей, навіть віруючих, відштовхувало від Церкви.

Коли в IV ст. при візантійському імператорові Феодосії Церква була оголошена державною, то всі вчорашні язичники, щоб не втратити життєві блага, тут же хрестилися. Так мученицька Церква, що складалася раніше з істинно віруючих людей, перетворилася на аморфну структуру, що увібрала в себе вірних, напіввіруючих і зовсім не віруючих у Христа, але що хрестилися, щоб мати певні пільги або просто не потрапити в число дисидентів.

Страшний союз Церкви із світською владою. Він швидко заповнює храми людьми, що приходять не на заклик серця, а з корисливих мотивів, і просто конформістами, які вірять (не замислюючись) у те, що рекомендовано владою.

До революції в тих, хто перебував на державній службі, вимагали довідку про щорічне причащання. А сьогодні в православних гімназіях у дітей запитують, в яку церкву ходять їх батьки, чи часто причащаються, хто їх духовний отець і т. д. Усе це до духовного життя християнина не має жодного відношення. Питання про те, чи часто ти причащаєшся, хто твій духовний отець і з якої ти парафії, може бути поставлене в дуже делікатній формі і тільки дуже близькою людиною або біля аналоя, коли на ньому лежать Євангеліє і хрест, тобто на сповіді – і ніде більше! Страшно, коли в документах фігурує запис про приналежність до того чи іншого віросповідання і коли про це запитують в офіційній установі.

Коли Церква потрапляє під опіку держави, її шлях починає деформуватися. От що писала в 1936 р. про феномен опіки Церкви державою мати Марія (Скобцева): «Церковне життя поступово перероджується за типом будь-якого людського встановлення, Церква стає відомством, компрометується державними, часом язичницькими ідеалами. Це отруєння церковного організму часом заходить так далеко, що навіть церковні ієрархи стверджують, наприклад, про виправдання страти з погляду християнства. Приналежність до Церкви стає обов’язковою з державного погляду, Церква широко поширюється, механічно включаючи до свого складу всіх службовців, що належать цій державі. Христова істина підміняється незліченними правилами, канонами, традиціями, зовнішніми обрядами».

У більшості країн, що звільнилися від тоталітаризму (у Польщі, Угорщині, Естонії, Латвії та Литві), Церква, будь то Католицька, Лютеранська чи Православна, починає претендувати на роль державної. І люди від неї тут же відсахуються.

У минулому столітті російська інтелігенція саме через своє неприйняття державної ідеології храми майже не відвідувала і по суті взагалі була поза Церквою. У церкву ходили в основному прості люди, що не читали газет, Пушкіна і Лермонтова, Толстого і Достоєвського. Вони жили в селах, молилися Богові, і все, що робилося за межами села, їх не хвилювало. Ці люди не втратили віру, бо Господь врятував їх, якщо так можна виразитися, від культури, від вченості і просто від інформованості про те, що відбувається навколо. Вони ходили в церкву, любили Бога і почували себе в храмі, як вдома. Гірше було людям освіченим. Вони бачили, що Церква стала частиною державного апарату, свого роду поліцейським відомством у духовній сфері, і, зрозуміло, не могли належати до такої Церкви. І лише дуже небагато з них розуміли, що одержавлення Церкви свідчить не проти Церкви, а проти держави, що її поневолила. Те саме було в XIX ст. і в Європі: вкрай мало французів, італійців, німців і т. д. відвідували католицькі храми і лютеранські кірхи. У церкву і там ходили або прості люди, або дуже небагато інтелігентів, які змогли побачити в релігії не рутину, а присутність Божу.

Релігійність освіченої людини в XIX столітті реалізовувалася поза Церквою, у формі нецерковного містицизму і романтичного пориву до Бога.

У Європі ставлення до Церкви стало змінюватися давно, там з’явилися дійсно вірні – передусім серед людей мистецтва. У нас же цей процес тільки починається. На початку століття інтелігенція ніби пішла в Церкву; М. О. Бердяєв, B. С. Соловйов та інші побачили і зуміли сказати своїм читачам, що та земна Церква, яка вустами священиків доносить на парафіян, видає довідки про причащання і ділить людей на «білих» і «чорних», православних та іновірців, – це не Церква Христова, яку ворота пекельні не здолають, що в істинній Церкві нас чекають не ті чи інші встановлення, а Сам Христос, що вся ця державна профанація не стосується таїнства Євхаристії. Люди почали тоді розуміти це. Але грянула революція.

Сьогодні інтелігенція повертається в Церкву. Тому особливо страшно, що червоно-коричневі сили увесь час намагаються «приватизувати» православ’я, перетворити його на свою зброю. Нестерпно дуже іноді читати в «православній» пресі, що Росія має бути державою для росіян, а православ’я – державною релігією; що в кожному полку замість політрука має бути батюшка, і краще, якщо батюшками стануть колишні політруки, бо в них є досвід роботи з солдатами. Усе це, зрозуміло, відштовхує невіруючих від Церкви (хоча насправді немає людей невіруючих – є доки не віруючі, або ще не віруючі). Про це треба серйозно замислитися. Треба пам’ятати відповідь Ісуса на третю спокусу: «Відійди від Мене, сатано, бо написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому Єдиному служи».

Не випадково розповідь про спокуси Ісуса наведена на самому початку Євангелія. Навіть ті, хто не дійде до Нагорної проповіді, встигнуть впродовж першої години знайомства з євангельським текстом прочитати цю дивну повість, в якій значуще кожне слово.

І не випадково всі три відповіді узято Ісусом із Старого Завіту, з 4-го розділу Второзаконня, книги, де в Біблії уперше сказано про любов Божу до нас.

Нам здається, що любов Божа – це щось саме собою зрозуміле. Начебто кожна дитина з християнської сім’ї з раннього дитинства знає, що це таке. Але не випадково в Біблії мова про любов Божу заходить не на перших сторінках, а тільки наприкінці П’ятикнижжя. Відразу, без досвіду молитви і духовного життя зрозуміти, що таке Його любов, неможливо.

Повертаючись до відповідей Спасителя сатані, зупинимося на двох поняттях – «серце» і «любов». Без серця немає віри, немає християнства. І без любові немає християнства, немає православ’я. Ці два поняття – пошуки Бога серцем і Божа любов до нас – з’являються лише в п’ятій, останній книзі Закону. Саме з цієї книги Ісус бере відповіді на питання спокусника. По суті, в усіх трьох випадках Він дає одну відповідь – палаюче серце, сповнене любов’ю.

* * *

Трохи інакше, ніж в Євангелії від Матфея, розказано про спокусу Ісуса дияволом в Євангелії від Луки. У ньому змінений порядок спокус. Спочатку йдеться про камінь, який сатана пропонує перетворити на хліб, потім він спокушає Ісуса владою і, нарешті, пропонує Йому кинутися з даху Храму в Єрусалимі. Річ у тім, що взагалі в Євангелії від Луки дія відбувається не просто в Єрусалимі, а в Храмі, який грає в оповіданні величезну роль. Тут друга спокуса Ісуса перенесена на третє місце саме для того, щоб закінчити розповідь у Храмі.

У Євангелії від Марка, незважаючи на максимальну стислість цієї навіть не розповіді, а згадки про спокуси в пустелі, є один штрих – про Ісуса сказано: «і був із звірами» (Мк. 1:13). Як уявити це зауваження? Для цього потрібно відкрити Старий Завіт, пророцтво Ісаї, там, де пророк говорить про Месію, про той час, коли прийде Він у світ: «Тоді вовк буде жити разом з ягням, і барс буде лежати разом з козеням; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх. І корова буде пастися з ведмедицею, і дитинчата їх будуть лежати разом, і лев, як віл, буде їсти солому. І немовля буде гратися над норою аспида, і дитя простягне руку свою на гніздо змії» (Іс. 11:6-8).

Картина, зображена в пророцтві Ісаї, і мається на увазі в Євангелії від Марка.

Це місце з Ісаї якнайглибшим чином уразило грецьких і римських письменників. Саме про це написана, наприклад, 4-а еклога Вергілія. Мало хто пройшов повз цю картину гармонії, яка настане з приходом Месії. Гармонії, яка пошириться не лише на розумну частину творіння, людство, але і на природу.

З досвіду святих ми знаємо, що, коли Бог входить у життя людини, дикі тварини стають біля неї ручними. Ми знаємо про ведмедя, який приходив до преподобного Сергія, про лева, що відвідував преподобного Герасима, про вовка, утихомиреного святим Франциском, – це свідоцтва, що прийшли з російської глибинки (у першому прикладі), зі сходу (у другому), з Європи (у третьому). Дика природа тварин відступила перед тим світлом Христовим, яке виходило від святих.