Наближення Царства

…Закінчилися сорок днів посту. Ісус відповів на три питання-спокуси сатани, по-людськи виріс, зміцнився. От відповідь на питання про важливість посту для нас. Піст повинен нас не послабляти, а зміцнювати. І якщо після Великого посту ми приходимо до Пасхи ослабленими, значить, ми щось робимо не так. Піст – завжди спокуса, але він повинен врешті-решт нас зміцнити, це євангельський критерій істинного посту. Бо піст – це не дієта, а школа життя в Христі.

Повернувшись до людей, Ісус поселяється в Капернаумі, у Галилеї, і починає Свою проповідь серед язичників. Він починає її словами: «Покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне» (Мф 4:17). До Нього саме цим закликом – «покайтеся» – почав свою проповідь Предтеча; і тепер це слово стає першим і, можливо, головним у проповіді Ісуса.

Що таке покаяння? Ми часто не в силах відповісти на це питання. Для нас покаятися – означає визнати свої гріхи. Ми приходимо на сповідь, щоб розповісти священикові про себе щось погане. Але минає дві-три тижні, і ми знову вимушені розповідати йому про те ж саме. Значить, покаяння наше не відбулося.

Дійсно, у сучасній українській мові слово «покаяння» не несе великого емоційно-смислового навантаження. А в івриті слово тшува означає «поворот», від дієслова шув – «повертати». Це відповідає слов’янському «навернутися», тобто зупинитися на дорозі, якою йшли від Бога, повернутися і піти до Бога. Це і є покаяння. До цього закликає Ісус. Він не каже: посипте голову попелом, розірвіть свій одяг, розкажіть, які ви погані. Спаситель каже: зупиніться і поверніться. Ви йшли від Бога – тепер ідіть до Бога. Коли ми приходимо до таїнства сповіді – от воно, наше покаяння, наша зупинка. Після цієї зупинки дуже важливо йти до Бога. Мені здається, що в цьому контексті краще вживати слово «навернення», тим більше, що воно є в нашій традиції, у слов’янській мові. Це дуже виразне слово – «навернутися» – значить: повернути туди, куди нас кличе Отець.

Ісус каже нам: «Покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне». Дуже важливе тут слово «наблизилося». Воно нагадує нам про молитву «Отче наш», де ми говоримо: «Нехай прийде Царство Твоє». Якщо Царство наблизилося, значить, воно вже є. Словами «наблизилося Царство Небесне» Господь каже нам, що воно вже настало. Не Спаситель, не євангелісти і не християни придумали такий вираз – Мелкут Яхве (Царство Боже). Воно було знайоме усім сучасникам Ісуса з їх старозавітної релігії. Для юдея Царство Небесне (слово «Небесне» замінює тут слово «Боже», щоб не вживати зайвий раз ім’я Всевишнього) – це далеке майбутнє людства, а для нас – сьогоднішній день. І наше завдання – побачити його, зрозуміти, що воно наблизилося і вже серед нас.

Ісус проповідує з човна, Джеймс Тіссо

У Євангелії від Луки Спаситель каже: «Не прийде Царство Боже помітно, і не скажуть: ось, воно тут, або: он там. Бо Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:20,21). Дійсно, усередині нас усіх, усередині Церкви є Царство Божого. «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них», – каже Господь в Євангелії від Матфея (18:20).

Як каже мати Тереза з Калькутти, Бог, Царство Небесне проявляється в тому, як ми ставимося один до одного. Це Царство вже є і має своїх громадян. Те Царство, яке Господь дарував нам, стає реальним Царством. Для юдея Старого Завіту воно – у майбутньому. А нам воно дароване вже тепер.

У середні віки існував погляд, що мав соціальну підоснову, – кому погано живеться на землі, буде добре на небі. Це дійсно якось утішало людей. Але до проповіді Спасителя це не має жодного відношення. У Царство Небесне ми входимо вже тут, на землі. Наше завдання полягає в тому, щоб увійти до Царства самим і ввести до нього інших вже за земного життя.

«Царство Боже – усередині нас» (Лк 17:21). Саме так це звучить у перекладі французькою та англійською мовами. Це дуже важливе місце, що змінює всі акценти, багато в чому змінюючи наше розуміння Благої Звістки.

Але що відбувається з Царством, яке вже проповідується, яке серед нас? Іоанн Хреститель заарештований і обезголовлений, а Спаситель з приводу його долі каже: «Від днів же Іоана Хрестителя донині Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф 11:12).

Слова «Царство Небесне силою здобувається» і вся фраза до кінця – одне з темних місць Євангелія. Зазвичай це тлумачиться таким чином: щоб увійти до Царства Небесного, потрібні зусилля. Вітчизняні тлумачі кажуть, наприклад, що для цього треба вивчати Священне Писання, досконало опанувавши слов’янську мову. Але важко уявити собі, як людина, від зорі до зорі працююча в полі або на заводі, може опанувати слов’янську мову. Звичайно, це не є особливими труднощами, наприклад, для московської інтелігенції. Але Церква створена Господом не лише для неї, вона створена для всіх і кожного, і всі в ній рівні. Тому заклик «вивчайте – тоді зрозумієте» є спірним.

У грецькому тексті 11-го вірша використане дієслово біа’дзо – «піддавати насильству». Значить, тут йдеться про те, що Царство Небесне піддається насильству. Це стосується долі не лише Іоанна Хрестителя, але і всіх тих християн, які пізніше будуть схоплені, замучені, страчені. Це означає, що Царство Небесне піддається насильству з боку секулярного, ворожого Богові світу.

Отже тут Христос каже нам зовсім не про те, що ми повинні докладати зусилля, щоб увійти до Царства Небесного. Тут мова про інше: Царство Боже, як тільки воно стає скількись видимим для людей, тут же стає об’єктом атаки і насильства. Прикладів тому множина. І головний приклад – Хрест, на якому був розіп’ятий Христос. Ще – мученики, від Іоанна Предтечі до сьогоднішніх. Причому мученики – це не лише ті, хто був насильницьким шляхом позбавлений життя. Преподобний Серафим Саровський, який напрочуд дивно передавав нам світло Христове, чудовий святий, якого ми так любимо, теж був свого роду мучеником. Адже все життя його переслідувала церковна влада.

Взагалі царська Росія зовсім не була країною милостиво-християнською, і дев’ятнадцяте століття зовсім не було золотим століттям православ’я, як це люблять зараз зображувати. Це була безбожна держава, можливо, одна з найбільш безбожних на землі. Причому саме з тієї причини, що вона не витримала третьої спокуси і пішла шляхом державного православ’я, грубої підміни релігії духу і серця релігією зовнішніх форм, парадного і показного благочестя.

Страшно, що при царській владі в будівлі Дванадцяти колегій (міністерств) у Санкт-Петербурзі було місце і для відомства в справах релігій, причому з’явилося воно, по суті, вже в допетровські часи, приблизно в середині XV ст. Одержавлення Церкви призвело до того, що до кінця XIX ст. у Росії стало соромно бути православною людиною. Та сама Церква, до якої належали Серафим Саровський і Тихон Задонський, управлялася чиновниками в генеральських мундирах.

Про все це сказано в Євангелії. І чим яскравіше Царство Небесне проявляє себе, тим більш зухвало діють грабіжники. Це один з основних моментів в історії християнства.

Колись один з єпископів на питання іноземного журналіста, чи гнана Церква в Радянському Союзі, відповів, що Церква завжди гнана. І це дійсно так, така природа Церкви. Якщо її не женуть «фізично», то це робиться в якійсь витонченій формі, що ще гірше.