Дві абсолютно різних людини

Свою найпершу книжку я вперше узяв у руки за дуже специфічних обставин. Вірніше навіть не так. Свою першу книжку я взагалі спочатку не зміг узяти в руки. Бо руки мої тоді були по лікоть у бруді.

Річ у тім, що привезла мені її людина, якій я в цей час клав піч. А пічна кладка – справа дуже брудна: і кельмою розчин брати доводиться, і голими руками. Коротше кажучи, стою я такий, увесь у глині перемазаний, кладу черговий ряд. І тут входить у будинок хазяїн майбутньої печі, і каже, посміхаючись:

– Олександре, а в мене тут для вас – сюрприз. От, купив…

І простягає мені щойно видану книгу – «Метелик у долоні». Уявляєте! Перша! Моя! Книжка! А я навіть погортати її заради цікавості не можу, сторінки не можу понюхати, помацати палітурку. Увесь у глині, як не знаю хто. І роботу теж не можна залишати – «сяде» розчин, потім цегла погано ляже.

Коротше, попросив я його поставити книжку на підвіконня. І потім ще десь півгодини працював, з апетитом поглядаючи на неї, як голодний кіт на глечик із сметаною. Закінчив черговий ряд. Вимив руки, зняв брудну спецівку. І лише після цього узяв у руки свого «Метелика». Тут для художності хочеться написати щось на кшталт – «тремтячими від хвилювання руками узяв…», але, на жаль, нічого цього не було. Руки не тремтіли. І хвилювання, чесно кажучи, було якось не дуже багато. Швидше, нерозуміння: от же ж, виявляється, як воно буває – не було книжки, і раптом – раз! І є!

Хазяїн, як йому і належить, навколо своєї недобудованої печі колами ходить, роздивляється що в неї там усередині. А я свою книжку перегортаю, мну і нюхаю (якщо хто не в курсі – усі книги пахнуть по-різному). Потім, коли кожен вдосталь помилувався на своє, пішли разом чай пити.

День у другій половині, вже не так жарко. Сидимо в тіні перед будинком, ганяємо чайок неспішно, гречаним медом закушуємо. Бджоли над нами дзижчать ліниво, від самовара димком тягне. Чудово!

І тут я запитую хазяїна:

– А ви самі книжку читали? Ну хоч трішки?

– Звісно, – каже. – І не «трішки», а від корки до корки. До трьох годин ночі, поки всю не прочитав.

От тобі на, думаю з прихованим захватом. Такі слова завжди – бальзам на серці авторові. А вже про найпершу книжку, вважай – подвійна доза бальзаму. Тільки… адже я ненаситний. Мені ж ще хочеться, бальзаму цього самого… І я, опустивши погляд, ставлю хазяїну таке простеньке і безневинне питаннячко:

– І як воно вам?

Ну, і, звичайно ж, чекаю чогось такого, традиційно-ввічливого, на кшталт: «Так, знаєте, дуже, дуже сподобалося! Велике дякую вам за ваш нелегкий труд. Будь ласка, пишіть ще, я з нетерпінням чекатиму ваших нових книг!»

Але замість компліменту раптом почув таке, про що досі пам’ятаю і вже навряд чи колись зможу забути.

Хазяїн – дуже щира, глибоко церковна і розсудлива людина, – подивився на мене уважно, і запитав:

– Чесно хочете?

Я тут же зрозумів, що очікуваного компліменту не отримаю. Але за інерцією кивнув головою. І почув наступне:

– От, знаєте… коли читав, увесь час було таке дивне відчуття. Ніби автор цієї книги і ви – це дві абсолютно різних людини. Тільки не ображайтеся, будь ласка. Книга мені насправді дуже сподобалася. Але… От так.

– Та ні-ні, що ви, що ви… які ж тут можуть бути образи… – я метушливо заусміхався, сьорбаючи димний чай з блюдця.

* * *

Лише потім, коли був час як слід усе обдумати, я зрозумів цю фразу свого співрозмовника. Адже не мав він на увазі, що от – я, красень такий: пишу книжки і статті на всякі благочестиві теми, а в реальному житті п’ю горілку, лаюся матом і малюю паскудні картинки на сусідській огорожі.

Ні, звичайно. По життю ми з ним були приблизно одного типу люди – багатодітні татки, які майже два десятиліття провели в Церкві. І зовсім не в якихось неіснуючих неподобствах він мене тоді викрив. А просто помітив дуже важливу річ, яку без нього я, можливо, ще довго б не зміг побачити і зрозуміти.

Річ у тім, що кожен серйозний текст для мене – свого роду духовна подорож. Я читаю інших авторів, що писали на цю ж тему. Роздумую про прочитане, молюся, щоб Господь дав мені розум і слово. У цей час, я немов би спілкуюся зі святими, з богословами, просто – з благочестивими людьми, про яких читаю. І в їх колі сам теж дуже намагаюся духовно зібратися, викинути з голови і з серця все зайве, залишивши там лише найважливіше, найдорожче і високе. Про що в звичайному своєму житті, на жаль, можу і забути на якийсь час.

Проте в тексті залишається якраз саме цей стан внутрішньої зібраності, зосередженості на головному. Простіше кажучи, дві абсолютно різних людини – це от хто такі.

Один з них – це я, який, наскільки зміг, зібрав себе – свої слова, думки, почуття – навколо Христа, Євангелія, Життя Вічного. І спробував виразити це в тексті.

Другий – теж я. Але вже духовно розслаблений, здатний і про всяку нісенітницю поговорити, і анекдот розповісти смішний, і просто – поговорити про те, про се.

Напевно, перший з двох – це певне наближення до того образу, в якому мене хотів би бачити Господь. Ну а другий… Другий – це я, нинішній. У натуральному своєму вигляді. І, мабуть, дуже вже сильно несхожі зараз між собою ці двоє. Раз прозвучало це саме «…дві абсолютно різних людини».

Але життя ж не закінчилося ще, правда? Сподіваюся, другий з цих двох, потихеньку, маленькими кроками, але все таки наблизиться до першого настільки, що стане схожим на нього. А потім, обидва так само потихеньку побредуть з Божою допомогою в бік Неба, непомітно зливаючись в одного мене. Але тільки вже в такого, яким задумав мене Бог.

Автор: Олександр Ткаченко