«Не бачу нікого, окрім Бога» – чи про цю любов говорив апостол Павло

Любити тільки Бога і більше нікого

Як часто доводиться чути від когось на сповіді, у переліку гріхів:

– Згрішив відсутністю любові до Бога.

– От так і немає любові?

– Ні, отче. От і черговий піст минув, я ніби і постив, і усе як годиться, але от вже завтра – свято Петра і Павла, кінець посту, а любові все немає.

– «Немає любові до Бога» – це в чому у вас проявляється?

– Ну, почуттів там, розчулення якогось немає, цього, як його… палання серця. Ну, от як у любові потрібно, от щоб прямо тільки одного Бога хотіти, а більше нікого і нічого.

Що тут скажеш.

Почуття, як ми розуміємо їх у розхожому земному сенсі, звичайно, справа добра і потрібна. Але в любові до Бога – річ далеко не єдина. І навіть, напевно, зовсім не найголовніша.

Буває навіть навпаки: щосили культивуючи «почуття», при молитві вичавлюючи із себе «розчулення», вірний здатний впасти в певний дивний стан (святі отці досліджували його і називали «принадою»), усю неправду якого можна розпізнати, як і всяку річ на світі, за плодами: посилено примушуючи себе «не знати нікого, окрім Бога» і «розігріваючи» вищезазначені почуття, роблячи упор саме на них як на критерій достовірності спілкування з Богом, людина стає нетерпимою, зарозумілою, а то і просто жорстокою по відношенню до своїх ближніх.

Спробуй, ближній, попроси в неї допомоги або просто запитай у неї, котра година, у той час, як вона вичитує своє молитовне правило – добре, якщо цілий залишишся!..

Бути нетерпимим до ближніх, тих самих, за яких розіпнувся Христос, у кому Він заповідав знаходити Свій образ, тобто говорити, що любиш Бога, і не любити ближнього – так не буває, це збочення.

Ну, з цим феноменом, з яким усі християни так чи інакше стикалися в житті Церкви, усе більш-менш зрозуміло. Але дуже важливий тут нюанс от який: кажучи, що «не знає і не бачить нікого, окрім Бога», якого саме Бога знає і бачить людина?

Молиться людина саме Богові – або тому «богові», якого створила за своїм образом або подобою, хтось собі – суворого і караючого (бо сам не вміє прощати і милувати), хтось – усім поступливого та зручного в спілкуванні, не Отця, а приятеля (бо сам розслаблений і легкодухий), хтось – передусім виконавця бажань (бо сам прохач зациклений тільки на земних благах), усякий – свого.

Не бачачи «нікого, окрім Бога», окрім ОТ ТАКОГО «бога», я, просто кажучи, не бачу і не чую по-справжньому нікого, окрім самого себе. Тому і стіни моєї темниці ніяк не рухнуть, і нічний кошмар самотності так ніколи і не змінюється – пробудженням.

У просторі свободи

Пам’ятаю, читав я в дні юності оповідання Василя Шукшина «Лист», перші рядки якого уразили мене, тоді ще абсолютно далекого від Церкви, якоюсь трагічною правдою, побаченою письменником у людях: «Старій Кандауровій приснився сон: молиться ніби вона Богу, старанно молиться, а – порожньому кутку: ікони в кутку немає. І от молиться вона, а сама думає: «Та де ж у мене Бог?»»

Любов, включаючи «почуття», не зводиться до них одних, як і взагалі не зводиться до чогось одного, окремо взятого, навіть самому по собі доброму: вірності, обов’язку, жертовності, спільності інтересів.

Любов – це спів-буття, повнота буття разом. Спів-буття – не мислиться тільки, не відчувається тільки; воно ВІДБУВАЄТЬСЯ. Спів-буття з Богом означає те, про що сказано було багатьма святими, що одного разу виразив Паскаль: Бог не є Бог філософів (або Бог патріотів, або Бог аскетів і т. д.) – Він Бог Авраама, Ісаака та Якова, бо в Нього з ними – реальні і справжні СТОСУНКИ в СВІВ-БУТТІ.

Ці стосунки можна будувати тільки в просторі свободи, тому що Бог Сам – вільний. Він – справжня жива Особа, яку я не можу обмежити, зумовити, охопити і «привласнити», але з якою можу бути разом у любові – пізнаючи і пізнаючи Його, і дозволяючи Йому пізнати мене, у тому сенсі, в якому слово «пізнати» вживає Біблія.

Як же часто я посилено здійснював зовсім протилежне – намагався уникнути цього пізнання і цих стосунків, ухиляючись від них, а значить, і від Нього Самого, ставлячи якісь інші цілі, здавалося ще й які «духовні», беручись за різні інші справи, ще й які православні. І знову і знову з тугою і гіркотою розуміючи: якщо Його немає – який тоді сенс, навіщо це все? Якщо Христа немає в раю, навіщо мені туди прагнути?..

Якщо немає любові – усе буде повз Бога

Апостол Павло, Валантен де Булонь

Про все це давно і приголомшливо просто і точно сказав апостол Павло, у знаменитому «гімні любові», у 13-му розділі Першого послання до Коринтян. Сам я перечитував це місце безліч разів, то так, то отак захоплювався його літературними достоїнствами, образним ладом і тому подібним, поки раптом до мене не дійшло, як строго, безкомпромісно і в той же час ніжно ці слова викривають мене самого, безглуздий, жалюгідний стан того, що я в глибині душі скромно величав «моїм життям у Христі»:

«Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи.

Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне.

Бо ми частинно знаємо і частинно пророкуємо; коли ж настане досконале, тоді частинне припиниться. Коли я був дитиною, то як дитина говорив, як дитина міркував, як дитина розумів; а коли став мужем, тоді відкинув дитяче. Тепер ми бачимо ніби у тьмяному дзеркалі, тоді ж віч-на-віч; тепер я знаю частинно, а тоді пізнаю, подібно як і я пізнаний. Нині ж перебувають ці три: віра, надія, любов; але більша з них любов».

Якщо немає любові – то все найкраще на світі буде ПОВЗ Бога.

Апостол Павло по собі знав, про що говорив у листі до Коринтян. Вже йому різноманітних дарувань, згаданих вище, було не позичати: і вірний, і подвижник, і вчений богослов і апологет, і народи навертав, і хворих зціляв, і мертвих воскрешав, а якщо почитати апокрифи, то ще і не те витворяв, словом, такими горами рухав!.. Звичайно, за все це ми шануємо апостола Павла, віддаємо йому належне як одному з «первоверховних», співаємо величання на Всенощній під свято Петра і Павла і не зачиняємо Царських врат при читанні йому новозавітних паремій. Усе так.

Але я, наприклад, найбільше люблю Павла за те, що він одним з перших відкрив світу: навіть якщо ти не жив у дні земного життя Христа, не ходив разом з Ним дорогами Іудеї, не торкався Його руками, не сидів з Ним за одним столом, не був у той самий день біля хреста на Голгофі, не зустрічав Його, щойно воскреслого, ти все одно завжди зможеш зустріти Його, полюбити і дізнатися, в усій реальній і неповторній повноті буття з Ним, подібно до Його перших учнів.

На одному з перших у Павлові збулися слова Христові, сказані Фомі: «Блаженні ті, що не бачили й увірували». Такими блаженними після Павла стали тисячі християн, різних племен і епох. Блаженним можу бути і я – от такий, як є, от прямо зараз. Якщо, звичайно, захочу цього.

А як – захотіти?

Якщо любити Бога означає пізнати Його як Він є, то – як це зробити, з чого почати, чим продовжувати?

Апостол Павло має це живе життя з Христом. І, думаю, якщо ці питання поставити йому, якщо щиро, від усієї немочі і від щирого серця, просити його допомоги в цьому – він ніколи не відмовить.

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: День Петра і Павла