З появою дітей у вас почнеться перехідний вік

Якщо священик каже «зручні» речі – він хороший

Один хлопчина нещодавно запитав мене:

– Отче, про що ви говорите на своїх бесідах? Моя мама з таким задоволенням на них ходить, а прийшовши додому, продовжує поводитися, як і раніше. Нічого не змінюється!

І от, дорогою сюди, я замислився: «Гаразд, зараз ми в черговий раз поговоримо, усім усе сподобається, люди мені поаплодують, а прийшовши додому – візьмуться за старе». Бесіди – це, звичайно, добре. Але іноді мені здається, що ми, проповідники, тільки збиваємо вас з пантелику: один каже одне, другий – інше, ви слухаєте різні погляди, а насправді кожен з вас залишається при своїй думці, бо дорослій людині практично неможливо відокремити себе від тих поглядів, які сформувалися в ній за довгі роки. Тому і батьки, і матері, повертаючись до повсякденного життя, продовжують усе так само, як і до цього. І якщо священик каже «зручні» для нас речі, – він хороший. А якщо ні – значить, сам не розуміє, що базікає. А добре б вам, слухачам, у першу чергу уважніше прислухатися до самих себе!

І от коли я їхав сюди сьогодні, то, роздумуючи про все це, думав: як бути цього разу? Які слова промовляти? Викривати або ж, навпаки, ласкаво перестерігати? Ну, і в результаті вирішив говорити те, що спаде на думку, і не хвилюватися. Життя триває, усі сім’ї – різні, несхожі одна на одну, скрізь свої проблеми, свої особливості.

Мої учні, школярі, іноді пишуть мені у фейсбуці. І от сьогодні один з хлопців запитав мене:

– Про що ви зараз говоритимете? На яку тему?

– «Дитина в перехідному віці», – написав я у відповідь.

– А не хочете трохи змінити назву?

– Ну?

– «Батьки в перехідному віці!»

– Чому так?

– Бо не лише в нас зараз перехідний вік, у наших батьків – теж. Мої, наприклад, поводяться, як справжні підлітки. І за їх поведінкою – як вони міркують, як упираються, які в них проблеми, – я бачу ще більший перехідний вік, ніж у мене.

Отже, дорогі батьки, хоч сьогодні ми і зібралися тут, щоб поговорити про ваших підлітків, не забуватимемо і про себе.

Потрібно дати зрозуміти підліткові, хто в домі хазяїн

Перехідний вік починається, як правило, у старших класах. Але ми, греки, поводимося як підлітки до глибокої старості. Наприклад, для матері її шістдесятирічний син – ще дитина. І спілкується вона з ним відповідно: «Причешися, витри ніс!» Йому вже за шістдесят, а мати все возиться з ним, як з малюком, не в силах змінити своє ставлення до нього. У Європі, Америці ця проблема вирішується завдяки абсолютно іншій установці по відношенню до підростаючих дітей. Там, коли дитині виповнюється чотирнадцять, батьки вже знають: зовсім скоро вона вилетить з гнізда. І розуміють, що після цього вони залишаться одні, проводитимуть вечори удвох, удвох питимуть чай, кататимуться на лижах, дивитимуться телевізор біля каміна.

А в нас, у Греції, батьки сконцентровуються на підлітку ще більше, ніж на маленькій дитині. І замість того, щоб відпустити його, тільки посилюють контроль: у скільки приходить додому, з ким зустрічається, чи прибирається у своїй кімнаті – загалом, чим дитина старша, тим більше її контролюють: обмежують і пригнічують. І при цьому – ну просто необхідно давати зрозуміти підліткові, хто в домі хазяїн! Звідси і фраза: «Як ми сказали, так і буде!» І нам зовсім не спадає на думку, що таким чином ми попросту демонструємо дітям своє безсилля, нездатність вирішити власні проблеми. А проблем – множина, але замість того, щоб з ними впоратися, ми вивалюємо їх на власну дитину. Усі свої патології і психози, якщо говорити науковою мовою.

Днями я прочитав одну цікаву думку: найбездарніші педагоги – це батьки. Бо вони, як правило, – молоді. Не зрозумійте неправильно, у цьому твердженні немає нічого образливого: просто, кажучи іншими словами, якщо ви, молода пара, благополучно зачали і народили дитину, це зовсім не означає, що ви в змозі правильно її виховати. Так вже влаштоване життя.

У зрілої людини більше мудрості, досвід, душевна рівновага, спокій, а молодь влаштована інакше. Молоді батьки припускаються стількох помилок у процесі виховання, бо самі не розуміють, чого хочуть. У них самих ще не пройшов перехідний вік.

І я також – тому приклад. Тому в жодному разі не хочу нікого викрити – усі ми припускаємося помилок, у тому числі і священики. Так-так. Одного сану недостатньо для того, щоб правильно звершувати таїнство сповіді. Я говорю не про благодать таїнства, яку ми дійсно отримуємо через сан, так що навіть якщо священикові лише двадцять років, він може сповідувати – має право. Я маю на увазі здатність давати поради, правильні поради. Невже священик, якому немає ще і тридцяти, може порадити щось вартісне п’ятдесятирічній жінці? Звісно, ні – бо сам доки не відчув болю, не плакав по-справжньому, не загартований життям.

Багато хто з батьків був у дитинстві занадто хорошим

У чому ж проблема сучасних батьків? Річ у тім, що багато хто з них свого часу був дуже хорошими дівчатками і хлопчиками. А це не цілком природно. На жаль. Бо бути молодим і при цьому не буянити, не бунтувати хоч трохи – неможливо. Буває, деякі батьки кажуть мені:

– У нас така чудова дитина! Тиха, спокійна.

– Скільки ж їй років? – довідуюся я.

– Вісімнадцять.

– І невже він ніколи не сперечається з вами, не суперечить?

– Ніколи!

– Пресвята Діва! – зітхаю я тоді. – Глянете, яким він буде в тридцять років.

Але в тридцять років цей молодий чоловік благополучно одружується, а от з появою дітей у нього починається перехідний вік. І це абсолютно природно: адже тепер він по-справжньому дорослішає! А коли людина росте, їй судиться пройти безліч станів: це і опір, і нерви, і якісь бажання – загалом, абсолютно природні для такого періоду речі. І я зовсім не маю тут на увазі щось жахливе – просто без такого етапу життя прожити неможливо.

Не йдеться про якихось лиходіїв – це наші рідні діти!

У дитинстві ми, як правило, – просто хороші хлопчики і дівчатка. А тому, створивши сім’ю і народивши дітей, якраз і вступаємо в так званий перехідний вік. І розплачуватися за нього доводиться нашим дітям. Але ж я хочу своїй дитині тільки добра! Хочу допомогти їй, врятувати її! Тому і вказую, куди можна йти, куди не можна, як одягатися, з ким дружити; перевіряю її телефон, пошту, вивідавши паролі в її братів і сестер. Тому і не шаную її свободу, не втихомирюю свої страхи.

Адже вся річ у тім, що ми просто… боїмося! Нам здається: якщо узяти долю дитини у свої руки, то вона буде в цілковитій безпеці. А Господь знав, що говорив, звертаючись до учнів: «І отцем не називайте собі нікого на землі, бо один у вас Отець, Який на небесах» (Мф. 23:9). Нам же усе здається, що діти без нас пропадуть і якщо не бути постійно з ними поруч – це початок кінця.

Але думати так – велика помилка.

Незалежно від того, поруч ти зі своєю дитиною чи ні, вона виросте – як душею, так і фізично. Адже коли ми саджаємо помідор, зростає саме помідор, а не кавун. Так само знайде свою дорогу і дитя. Не треба постійно нависати над нею. Дитина сама вибере потрібний шлях.

Адже вона не одна – у неї є ангел-хранитель, даний їй при хрещенні. Дитя ходить у храм, причащається – а ми, виходить, ні в що не віримо, у жодні Таїнства. Бо якби вірили, то спали б ночами набагато спокійніше, довіряючи своїх дітей Богові.

Адже не йдеться про якихось лиходіїв – це наші рідні діти! Діти, які шукають свій шлях, шукають себе в цьому житті, борються із собою, своїми переживаннями і гормонами. І замість того, щоб робити це в сприятливій обстановці, вони стикаються з покараннями, криком, тиранією і деспотизмом. Чого ж можна досягнути в такому випадку? Дуже просто: ми втратимо свою дитину. Вона замкнеться в собі, перестане з нами спілкуватися, і чим винахіднішими ми будемо, намагаючись вивідати щось про її життя, тим майстерніше вона почне його від нас приховувати. Бо способи, використовувані батьками в таких випадках, нікуди не годяться.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)