Милости хочу, а не жертви

Христос і центуріон, Паоло Веронезе

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Господи, як важко любити людей! Як важко любити і жаліти навіть тих, а можливо, і в першу чергу тих, хто щонайближче до нас, – наших родичів. Що вже казати про “далеких”! Але от сьогодні Євангеліє ставить нас перед приголомшливою подією: любов’ю до раба, любов’ю до слуги і любов’ю такою, яка не зупиняється ні перед чим. Гордість римського громадянина, гідність офіцера окупаційної армії, таке зрозуміле нам презирство до убогого проповідника – усе відступило, усе було забуте. Могутній римлянин схилився перед Ісусом, Якого він, звичайно, не вважав ні Месією, ні Богом, схилився тому, що якийсь його слуга захворів.

У Євангелії є багато місць, де найрізноманітніші люди просять Господа врятувати, зцілити, допомогти… І всі ці прохання, як правило, виходять від людей, що благають про своїх близьких. “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя тяжко біснується“, – каже нещасна хананеянка. Батько біснуватого отрока із сльозами благає допомогти його дитині. Вдова Наїнська ридає про померлого сина, не сміючи навіть сподіватися, що диво воскресіння можливе. Усі ці сльози, молитви і прохання про найближчих, найдорожчих. І це так по-людськи, так природно.

Але от звучить прохання, яке Самого Христа повергає в подив: “Зціли мого слугу, Господи!” “Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри” (Мф. 8:10). Тобто навіть серед найвірніших, найкращих, найближчих Богові людей не виявилося такої сили любові і жалості до ближнього (неважливо, що ближній – твій раб), яку явив чужак, язичник, римський окупант. Тому Господь і каже, що сини царства, тобто ті, кому Царство Небесне обіцяне, ті, хто обрані Богом як Його народ, вигнані будуть у пітьму непроглядну, вони, колись обрані, виявляться знедоленими і чужими тільки тому, що в них, “синів царства”, не знайшлось того, без чого в Царство Боже увійти не можна: самозабутньої любові. Вслухайтеся в це слово: “самозабутньої” – значить, такої, що забуває про себе, про свою гордість, про свої потреби, про свій спокій…

Милість міцно пов’язана в нашій свідомості з милостинею. Тому часто нам здається, що справи милосердя – це, передусім, питання грошове: подати або не подати черговому убогому, що просить на вулиці; дати або не дати в черговий раз сусідові-п’яниці в позику (адже все одно не поверне!) А тим часом головна жертва любові-милості, любові-жалості – це завжди жертва самим собою, своїм часом, своїм спокоєм, своїми силами душевними. Набагато простіше і ефектніше обдарувати сусідську бабусю грошима, особливо якщо твоя зарплата разів у двадцять більше за її пенсію. Проте подвигом любові та істинною милістю стане проста розмова з нею, просте вислухування її довгих скарг, тобто витрата частини свого життя, свого вільного часу, свого відпочинку на неї, нещасної не стільки через те, що грошей у неї мало, а набагато більше через те, що нікому вона в цьому світі не потрібна, ніхто її, бідної, не пошкодує.

Грошима відкупитися простіше. І якщо б тільки від чужих бабусь! Набагато частіше людина відкуповується грошима від власних дітей, від власної дружини, від старої матері, від старого, нудного батька. “Я працюю, як проклятий, заробляю вам на життя, чого вам усім ще потрібно? Відчепіться від мене, дайте мені спокій!” Чого нам потрібно? Любові, участі, ласкавих твоїх очей. “Милости хочу, а не жертви“, – сказав Господь Своїм учням (Мф. 12:7). Милості, а не жертви! Як же ми забули про це! Адже кожен з нас стосовно самого себе передусім милості хоче, а не жертви, бо милість, жалість, співчуття, любов – вище за всяку жертву, вище за всякі гроші, зароблені навіть найтяжчою працею, бо за жодні мільйони співчуття, участі, жалості не купиш.

Днями звернулася до мене одна жінка, людина стосовно Церкви цілком чужа, просто знайома жінка. Є в неї стара подруга, людина не хрещена, не церковна, а якщо і віруюча, то якось дуже по-своєму. І от подруга ця, захворівши страшною смертельною хворобою, звертається через свою знайому до священика православної церкви, до мене, з проханням прислати їй “якусь черницю чи просто православну віруючу жінку, щоб ця жінка побула трохи з нею, поговорила б, почитала Священне Писання і, можливо, пояснила б незрозумілі місця”.

І я з тугою на серці сказав прохачці, що в нас у храмі парафіян так мало, що на буденних службах просто нікому співати в хорі, що ми ледь-ледь знаходимо людей, які випікали б просфори, що люди, які ходять до нас молитися, теж обтяжені сім’ями, службовими обов’язками та іншими багатьма скорботами, а ті, хто більш менш вільний, самі потребують допомоги і догляду, сказав, що найзаповітнішою мрією нашою є організація при храмі богадільні, де змогли б в тиші і любовній участі закінчити своє життя наші старі і немічні парафіяни, але мрія ця схожа на мрію про комунізм, бо спочатку потрібно звести великий кам’яний храм, щоб виникла велика парафія, і тільки потім, коли ця парафія виникне і зміцніє побудувати цю саму богадільню, бо гроші на все це в церкву нізвідки не поступають, ніяка держава, ніяка Патріархія нам їх не дає, а приносять їх наші парафіяни. І от на те, що вони принесли, ми і живемо. За рік, що минув з моменту проголошення про будівництво каплиці-пам’ятника, городяни пожертвували на цю добру справу рівно одну десяту частину того, що потрібно для будівництва.

Сказав я все це моїй знайомій, і стало мені гірко і нудно. Навіщо ж ми тоді на землі живемо? Навіщо ми молимося нашому Богові? Якщо вже храми побудувати не можемо, так, можливо, хоч одну-єдину душу утішимо, хоч одну-єдину сльозу утремо? Але як важко і страшно це – жити згідно із законом Христовим: “Милости хочу, а не жертви!” Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 4 неділя після П’ятидесятниці