Прості-важкі запитання

Сотник перед Христом, Паоло Веронезе

– А хто ж мій ближній? (Лк. 10:29).

Як це не парадоксально звучить, але деколи найважче знайти відповідь на найпростіше запитання. Як це сталося у випадку з книжником, який «бажаючи виправдати себе, сказав Ісусові: а хто ж мій ближній?» (Лк. 10:29). Хоча, у випадку книжника, це не був пошук істини, а лише жалюгідна спроба виправдатися.

Можливо, щось подібне стається і в нашому житті, коли ми не можемо знайти відповіді на, здавалося б, найпростіші запитання – ми чудово знаємо відповіді, проте вони зовсім не влаштовують нас, і тому нам легше вдавати свою нетямущість, ніж визнавати реальний стан справ. Наприклад, те, «що всі згрішили і позбавлені слави Божої» (Рим. 3:23).

Ісус відповів:

– Ти говориш, що Я Цар. Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину; кожен, хто від істини, слухається голосу Мого.

Пилат сказав Йому:

– Що є істина? (Ін. 18:37,38)

А от ще один приклад «нетямущості». Хіба Пилата дійсно цікавило, що є істина? Звісно ні! Між іншим, він і так був, принаймні так вважав, у курсі справ: «Бо знав, що видали Його через заздрощі» (Мф. 27:18). Знав, що Ісус невинний, і не забарився про це нагадати юдейському натовпу: «Бо я не знаходжу в Ньому провини»  (Ін. 19:6). Який же у всього цього був результат? – «І тоді він видав Його їм на розп’яття» (Ін. 19:16).

Тобто Пилат був у курсі справ, принаймні те, що перед ним стояв Безвинний, а також здогадувався про те, що Цей «Чоловік» (Ін. 19:5) був непересічною особистістю. Про що також повідомила його дружина: «Не роби нічого Праведникові Тому, бо я багато потерпіла сьогодні уві сні через Нього» (Мф. 27:19). Пилатові залишалося лише знайти відповідь на запитання, яке він поставив Ісусові: «Що є істина?» Проте не знайшов, бо через байдужість і самовпевненість не шукав.

У подібному становищі опинялися всі ми. При чому не раз… Бо нам було просто байдуже до всього, чи, принаймні, до багатьох речей, що відбувалися чи відбуваються навколо нас. Особливо, коли вони не стосується особисто нас, принаймні нам хочеться так вважати. Таке ставлення до життя багате наслідками, при чому вкрай трагічними наслідками особисто для нас – адже ми стаємо “сліпоглухими”: «Бо згрубіло серце людей цих, і вухами туго чують, і очі свої стулили, щоб не побачити очима, і не почути вухами, і серцем не зрозуміти, і не навернутися, щоб Я зцілив їх» (Мф. 13:14,15). Таким свого часу виявився Понтій Пилат.

А первопричиною такої недуги часто стає ухиляння від відповіді на доволі просте запитання: «А хто ж мій ближній?». Відповіді, яка насправді всім відома нам: ближній – це той, хто знаходиться поруч з нами.

А тепер дозвольте поставити кілька запитань. Так би мовити, для підведення підсумків. Отже, перше запитання: Кого мав на увазі Христос, коли промовляв: «Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри»? (Мф. 8:10). – На це запитання нескладно знайти відповідь: Ісус ставив у приклад віру язичника, римського офіцера, який був переконаний, що Ісус здатен зцілити його слугу на відстані, лише одним Своїм словом.

Тепер друге запитання, простіше: Хто був для сотника ближнім? – Напевно, слуга, адже заради нього він звернувся за допомогою до Ісуса.

І нарешті, третє, найпростіше запитання: А хто є вашим ближнім?

Автор: Михайло Лукін (з циклу: “Наслідуючи біблійні приклади“)

Усе по темі: 4 неділя після П’ятидесятниці