Передчасно

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Ніхто не міг пройти тією дорогою» (Мф. 8:28), якою пройшов Син Людський. Ніхто не смів пройти повз гергесинців, що біснуються, як ніхто не смів так, як Він, увійти до Єрусалиму, де «Син Людський буде виданий первосвященикам і книжникам, і вони засудять Його на смерть; і віддадуть Його язичникам на ганьбу, і побиття, і розп’яття» (Мф. 20:18,19), так само як ніхто, окрім Посланців Божих, не смів увійти до розтлінного Содому, (Бут. 18:22) щоб ще раз, востаннє переконатися, що праведника в місці цьому не знайдеться! І содомляни, і гергесинці, і жителі Єрусалимські прогнали з «їхнього краю» (Мф. 8:34) Того, Хто посланий був Богом для проповіді покаяння, для напоумлення, для спасіння тих, хто гине. Їм усе здавалося, що ще рано. Їм усе увижалося, що ще не настав час платити по рахунках, ще не настав для них час Суду: «Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас» (Мф. 8:29). Бачите, за їх уявленнями, тривав ще час гріха, час біснування, тривав час, про який Господь сказав: «Неправедний нехай ще чинить неправду; нечистий нехай ще оскверняється» (Одкр. 22:11).

Нам з вами теж усе здається, що є ще час. Ми, як і гергесинські біснуваті, знаємо, що Христос – Бог, але, знаючи це, старанно проганяємо від себе думку про Божий Суд і Божу Подяку і все просимо, щоб Господь «відійшов від» (Мф. 8:34) нас до часу, до тих пір, поки ми самі не вирішимо, що от тепер уже можна, тепер ми готові! Нас не залишає надія, що ми ще встигнемо стати такими, якими нас Господь задумав, ще навчимося уважно молитися, прощати і благословляти тих, «хто кривдить і гонить вас», не спізнюватися на богослужіння в храмі і взагалі жити не «за поняттями», а по совісті. А тим часом: «Бог сказав йому: нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе» (Лк. 12:20). Час спливає, життя стає все коротшим, а нам все ще хочеться продовжити солодку дрімоту душі, усе намагаємося ми накрити подушкою будильник, що відчайдушно дзеленчить.

Виявляється, не обов’язково біснуватися і наводити жах на оточенні своїм лютим виглядом, щоб не словом, так справою, не справою, так помислом, жестом, натяком дати зрозуміти своєму Богові: «Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий?» (Мф. 8:29). Що спільного між мною, що живе на землі зовсім не по своїй волі, але постійно творить свою волю, і Тобою, Тим, Хто «відмовився від протиборства», Хто за власним хотінням «принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік; упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, і смерти хресної» (Флп. 2:7,8)?

Як біснуватим, як і їх осудним одноплемінникам, Христос нам, хто нині живе, – докір, постійний докір, що тривожить, немов цвях у підошві, немов голка в серці. Якби Він не зцілив цих двох маніяків, тоді і громадяни Гергесинські продовжували б жити як і раніше: без тривоги, без тяжких роздумів про сенс життя, про гріх, про Суд і Подяку. Проте після того, як стадо свиняче кинулося із скелі в море, з тієї пори, коли вже не можна було ігнорувати диво, що перевершує їх звичайний щоденний досвід, вони зрозуміли, що далі не можна жити так, як вони жили раніше. І їм стало страшно.

Не свиней вони шкодували, а себе, бо якщо Цей Галилеянин протверезив двох божевільних, привів їх від буйства до покаяння, значить, і до них, благополучних жителів Гергесинської сторони, «наблизилося Царство Небесне» (Мф. 10:7). Значить, і для них, хто затишно влаштувався в житті, настав час подивитися на себе іншими очима, настав час змінити своє життя, настав час покаятися. Для них кінчився час гріха, для них не залишилося більше часу зволікати і прикидати. Настав час вирішувати. І вони – вирішили!

Що вирішимо ми сьогодні, коли, за словом апостольським, «дні лукаві» (Еф. 5:16), коли час, що гряде, здається нескінченним, а що минув – лише миттю? Чи почекаємо ще, чи зачекаємо, розраховуючи на ту низку «нових понеділків», «нових років», «нових днів народжень», що здається нескінченною? Чи дозволимо нарешті Синові Людському, Який «не має де голови прихилити» (Мф. 8:20), сьогодні набути обителі в нашій душі? Від цього рішення залежить, з ким ми виявимося зрештою. З тими, з кого були вигнані біси, або з тими, хто вигнав Сина Людського. Здається, вибір зробити просто. Проте не забудемо, що для цього треба як мінімум визнати себе або біснуватим, або нормальним. Якщо я потребую спасіння, тоді, звичайно, Син Божий врятує мене. А якщо в мене все гаразд, якщо я «нормальний», як «нормальні» громадяни Гергесинські, тоді мені нічого іншого не залишиться, окрім як попросити Його, «щоб Він відійшов від» мене.

Як легко співати з усіма разом «прийди і вселися в нас», як важко насправді бажати не успіху, не багатства, не здоров’я, не збільшення поголів’я свиней у стаді, а «єдиного на потребу»: Царства Божого і Вічного Життя з Христом. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 5 неділя після П’ятидесятниці