Прости нас, Господи!

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Різними бажаннями томляться наші душі протягом довгого і багатоскорботного життя. Пристрасні мріяння юності змінюються пихатою похіттю влади і грошей зрілого віку, і тільки скорботна старість замикає це коло пристрастей і похоті усвідомленням того, що не гроші, ні влада, ні обійми улюблених не коштують простої можливості дихати без болю, ходити без болю, жити без болю… Отже біда цього нашого хотіння полягає зовсім не в тому, що усього, чого нам хочеться, досягти неможливо, а в тому, що досягаємо ми усього цього, на жаль, не тоді, коли нам це треба. От чому верхом премудрості людської став вислів: “Якби молодість знала, якби старість могла…”

Так і крутилися б ми, бідні, подібно до білки в колесі, у нескінченному пошуку то задоволень, то влади, то грошей, то здоров’я, то вдячності ближніх і далеких, але Господь наш не залишив людей Своїх в їх скорботних помилках, Господь наш дав і досі дає Своїм чадам, що заблукали, можливість дізнатися, “що служить миру” нашому. І кожен по-різному і в різний час свого життя ми все ж одного разу дізнаємося, чого нам бажати понад усе. Ми дізнаємося, що найрадісніше і найжаданіше у світі – річ, практично невідчутна: прощення гріхів.

У далекому дитинстві ми це добре розуміли. Тоді кожна провина, кожен гріх перед близькими сприймався як катастрофа, і найголовнішими словами були: “Прости, я більше не буду!” І як же ми тоді сподівалися на прощення! Як же ми чекали його, як же ми розуміли, що прощення – це диво, що згідно із законом ми повинні понести покарання, але є дещо, що більше закону, є диво милосердя: “А раптом все-таки простять!” І яке щастя – пережити це диво прощення!

Чи то ми огрубнули з роками, чи то душі наші стали жорстокими, тільки кудись пропало це бажання – бути прощеними. Швидше за все, ми просто стали жорстокими серцем, і вже не бачимо свої гріхи так ясно, як це було в далекому дитинстві. А тому і здається нам, що прощення – справа десята, і вже куди як важливіше все те ж здоров’я, все той же успіх, все те ж багатство. Недаремно Господь каже нам: “Істинно кажу вам: якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне” (Мф. 18:3).

От і книжники, от і розумники юдейські, що оточували Спасителя, як прискіпливі судді, як люди, нескінченно далекі від чистої, наївної дитячої віри, як справжнісінькі “дорослі” вимагають від Христа речей реальних і відчутних. Справа, можливо, навіть і не в тому, що вони дійсно готові звинуватити Його в богохульстві; швидше за все, їх злить, їх дратує те, що Христос займається речами, із їхнього погляду, другорядними, неважливими. Його, бачиш, просять про здоров’я, а Він говорить про прощення гріхів.

Боюся, що ми, християни, цілком уподібнилися цим охоронцям букви закону. Ми і до Церкви звикли ставитися як до місця, де повинні б вирішуватися наші повсякденні проблеми, наші миттєві бажання. Для чого, насправді, ми ставимо свічки перед іконами? Для чого ми освячуємо свої домівки? Для чого ми тоннами (саме так) відносимо з храмів святу воду? Невже для прощення гріхів? Але ж відомо, що гріхи наші прощаються не від свічок і не від освячення автомобілів, а від покаяння, від пильного і критичного погляду у свою душу, а не в душу близьких своїх. Проте ми навіть на сповіді примудряємося в усіх своїх бідах звинувачувати погану спадковість, тяжкі обставини життя, підступи ворожі і погану погоду. Забули ми, чи що, що прощення подається тому, хто просить про прощення? А якщо не забули, то чому ми тоді молимося найчастіше про зміну обставин, а не про зміну нашої власної душі?

Часто в храм приходять люди і просять їх хрестити, або допустити до Причастя, або освятити їм квартиру, а коли запитаєш їх, навіщо ним це, – найчастіше починаються оповідання саме про складні життєві обставини, про проблеми з дітьми, про питущого чоловіка, про постійні невдачі. Між тим Господь створив Церкву на землі не для вирішення повсякденних проблем, а для влаштування Життя Вічного. Тобто ми в храмі повинні були б піклуватися і подумувати не про те, що нас терзає тут і зараз, а про те, що чекає нас там, за гробом. А там абсолютно неважливо, що ми пили і їли тут, там не має жодного значення, одягалися ми тут у “порфиру і висон” або ходили в затяганих джинсах. Там, у Царстві Любові, має значення тільки одне: як ми любили Бога, самих себе і ближніх своїх. Там важливо лише те, будуть прощені чи не будуть прощені нам гріхи наші. А за словом святих, коли гріх прощається, він вже не тягне до себе людину, і якщо мені не хочеться красти, якщо мені соромно тут, на землі, навіть в автобусі без квитка проїхати, не кажучи вже про інше, значить, цей гріх мені прощений, і на Страшному Суді він з мене не спитається.

Син Людський має владу на землі прощати гріхи ” (Мф. 9:6). Давайте ж скористаємося цим і решту днів наших проведемо не в шуканні процвітання і багатства, а сподіваючись на прощення гріхів. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 6 неділя після П’ятидесятниці