«Пішли мені людину, яка полюбить мене і яку полюблю я». Але ми не віримо – і не молимося

Молися. Молитва – це добре. Молися, і почуєш кроки. «Чиї кроки?» Твоєї «половинки»! Чуєш кроки? Тихо, тихо! Послухай! Чуєш? «Та що ви таке кажете, отче! Які кроки?» Кажу тобі, слухай! Якщо тобі вже за двадцять, то людина, з якою хочеш створити сім’ю, яку підготував для тебе Бог, вже десь є, десь живе. «Але для чого ви мені це кажете?» Кажу, щоб ти відчув, як благоговійна радість наповнює твою душу в молитві до Бога влаштувати вашу зустріч – з тією, яка вже десь є. «Господи, – просиш ти, – напевно, ми йдемо один до одного паралельними шляхами, ми вже поруч. Людина, яку Ти, премудрий, преблагий і люблячий, приготував для мене, – десь є. Господи, збережи цю дівчину, цього хлопчину! Збережи її або його, підготуй до зустрічі зі мною, даруй дар Святого Твого Духа, даруй Своє благословення і любов, убережи від тяжких спокус, випробувань, небезпек – тілесних і душевних».

Розумієш, що ти робиш? Ти молишся про того, кого доки не знаєш, але кого знає Господь. Вирішуєш рівняння з одним невідомим, де невідоме – твоя «половинка», а відоме – наш Христос. І мине декілька днів, місяців або років, і Бог приведе до тебе цю людину. Тільки уяви: ти говориш усе це Христу, а Христос знає ім’я дівчини, яка буде твоєю дружиною! Знає, і на вінчанні це ім’я почують усі. Але всі почують це ім’я тільки тоді, а Господь знає його вже зараз.

Кажи: «Господи! Я не знаю, хто вона; не знаю, як станеться наша зустріч; не знаю, що для цього треба робити – нам, людям, не під силу вирішувати такі речі, адже вони таємничі». На вінчанні ми чуємо слова про те, що Бог поєднує чоловіка і дружину. Він сполучає, влаштовує їх зустріч – як? Як це можливо – що дві незнайомих людини, ще нещодавно абсолютно чужі один одному, стають рідними і близькими настільки, що вирішують з’єднатися і ділити всі радощі і печалі, а потім померти в один день? Це дивовижне диво. Невже вам так не здається? У мене немає сім’ї і ніколи не буде, але я благоговію перед цим дивом – як благоговієш ти перед вибором чернечого шляху, коли людина присвячує себе Богові. Таким чином, будь-який шлях – і шлюб, і чернецтво, – є шлюбом.

І ще дещо.

Одного разу один юнак запитав мене: «Невже я ніколи не одружуся? Невже ніколи не почую «Ісаю, тріумфуй?»

– Як не почуєш? – відповів я.

І настав час, коли він дійсно почув цей спів – на своїй хіротонії. Адже при висвячуванні в диякона і священика цей спів також співається! Виходить, миряни можуть почути його лише одного разу, а священик – двічі: «Ісаю, тріумфуй!»

Прийми з благоговінням те, що тебе чекає. І якщо так сприймати свій шлюб – який ще не звершився, але для Бога все одно начебто вже звершився, – то, без сумніву, Господь допоможе тобі. От що я хотів сказати.

І тоді всі ви – і згаданий мною брат, і ті з вас, хто так тривожиться про майбутнє своїх дітей, – усі ви почнете діяти по-іншому, якщо дивитиметеся на шлюб як на таємницю. Адже таємниця – це справа Божа, а не твого розуму, здібностей, можливостей, педагогічної майстерності.

Тут даремні трюки і прийоми, про які ти вичитав у книгах, де написано, як робити в тій або іншій ситуації, як спілкуватися з людьми. Нічого подібного тут немає. Є таємниця, яка звершується в Церкві, поряд з Богом.

На жаль, сьогодні більшість молодих людей проживають ці радісні моменти без Бога. Це наша трагедія, трагедія сучасної людини. І сім’ї руйнуються, не встигнувши щось побудувати. Про що тоді взагалі можна говорити? Якщо функція сім’ї порушена, то нічого робити не буде. Люди створюють хворі сім’ї, де зростають проблемні, змучені діти, які бунтують, чинять опір, огризаються, б’ють шибкі і посуд, нищать усе навколо, бо для них нічого в цьому житті не подобається, підпалюють автомобілі.

«І правильно роблять!» – сказала мені на це одна людина. «Звичайно, правильно!» – подумав я про себе. А що ще їм залишається робити? Що? Коли життя їх батьків – знайомство, любов, стосунки, вагітність, виховання дітей – не несе на собі Божественного відбитку і позбавлене благодаті? Усе відбувається, як у тварин – але безневинні звірі благословлені Богом, бо наслідують свої інстинкти, живуть так, як Він їх створив. А ти? Ти, людино? Ти робиш, що хочеш, що тобі подобається? Ні. Вода, яку ти набираєш з-під крану, не свята вода. Ти приносиш цю воду в церкву, даєш священикові, він благословляє її, і після цього вона стає святою. Водоосвячення – це коли рука священика, негідного священика, благословляє воду, але за його рукою стоїть Господь, Який Сам благословляє і освячує.

Тільки в Церкві хліб і вино перетворюються на Тіло і Кров Христові. У тебе вдома це завжди буде просто вино і хліб, який пліснявіє і вирушає на корм птахам. У Церкві ж над хлібом і вином звершується Таїнство. Вони переісточуються в Тіло і Кров Христові. Так само і будь-яка людська особливість – як біологічна, так і психологічна – має ту ж потребу: отримати благословення від Господа, освятитися в Церкві, стати нетлінною і благодатною.

Йдеться тут, у першу чергу, про шлюб – найбільш священну подію в твоєму житті.

Це дуже важливе питання. Ми знаємо, як важливо отримати хорошу освіту, вибрати гідну професію і – створити сім’ю. Усе це ми робимо вже в дорослому віці, коли стаємо досить зрілими людьми. А ти думаєш, що можеш сам прийняти таке важливе рішення: «Я сам! Сам усе вирішу, сам знаю, як краще! Сам, сам…» На жаль, ми мислимо виключно світськими, людськими критеріями. У нас усе будується на біології, психіці, емоціях – нічого божественного тут немає. Жодних божественних критеріїв, жодного!

Лише небагато знаходять у собі сили приборкувати свої інстинкти і чинити не так, як хочеться зараз, а молитися: «Господи, мені здається, треба зробити так, але як Тобі здається, Господи?» Бо я можу чогось не бачити, можу бути засліплений – адже коли любов «замішана» на одних емоціях, без участі Христа, тоді це інстинктивна, сліпа любов і багато чого можна не побачити. Звичайно, емоційний порив, бажання тут потрібні, щоб стосунки отримали початок. Але потрібен і розум – щоб включалася логіка, щоб бачити ясно. Як цього досягти? У Церкві. Інакше як прозріти? Самостійно – без молитви, без сповіді і причастя?

Одній людині я якось дав тут практичну пораду: «Читай щодня акафіст до Пресвятої Богородиці». А ти це робиш? Ну звичайно: «Я не встигаю, часу бракує». Добре. Немає часу – не читай. Але якщо немає часу на молитву – значить, проблема не так сильно тебе тривожить. «Та як же не тривожить, отче? Я так хочу створити сім’ю!» Та ні, якби тебе це дійсно турбувало, ти б молився не час від часу, а частіше. Тут слід попрацювати. Ізраїльтяни перейшли Червоне море, бо це було диво Боже. А тобі потрібно трохи попітніти, щось зробити, якось вкластися. Як? Молитвою. Вона покаже, як сильно ти цього бажаєш.

Молися Богові, Пресвятій Богородиці, кажучи: «Пресвята Богородице, даруй мені любов Сина Твого; пошли мені людину, яка полюбить мене і яку полюблю я, – щоб ми прожили решту життя усією сім’єю люблячи Господа Бога, Твого Сина». І Богородиця подарує тобі таку людину. «Невже щодня потрібно так молитися?» – запитаєш ти. Гех, усе в тебе несерйозно. Немає серйозного підходу до духовного життя, немає прагнення отримати те, чого хочеш. Та якби ти дійсно хотів, то читав би акафіст з ранку до вечора! «Якби я був упевнений у тому, що це станеться, то так, читав би!» Бачиш? От у цьому твоя головна проблема. Зізнайся: ти просто не віриш. Ми не віримо в силу Господню, силу молитви, не віримо в Бога – тому і не молимося, не сподіваємося на молитву.

Скажу ще от що: саме з цієї причини Господь не прислухається до наших формальних, холодних прохань. «Почекаю ще, – каже Він. – Нехай трохи потомиться. Почекаю крик від самого серця».

Господь нікого не мучить. Він просто хоче, щоб ти дозрів до певних речей, щоб почав серйозно ставитися до стосунків з Богом і людьми. Щоб ти зрозумів: такі важливі питання не вирішити за межами Церкви – бо, на жаль, після розлучення все одно всі біжать саме в церкву. І коли з дітьми починаються проблеми, люди приходять і кажуть: «Отче, врятуйте мого сина!» І коли сім’я рушиться – «Отче, запишіть наші імена, помоліться, усе погано!»

Ну і що, так постійно збиратимемо уламки? Світло Христове освітлює не лише уламки щастя. У його світлі блищать алмази радості, райської, Божественної краси.

Церква існує не лише для невдах, подружжя, що страждає, мучиться. Ті з вас, хто прийшов сюди завдяки скорботі – молодці, добре, що знайшли вірний шлях, хай і через страждання. Молодці! Ви гідні похвали.

Але ті з вас, хто тільки починає свій шлях – нехай помилки і промахи інших змусять вас замислитися. Без Христа неможливо пройти все це – правда. Неможливо пройти так, щоб відчай, тління і смерть не охопили душу.

Людські відносини – це дуже непросто. І мені здається, неможливо їх зміцнити без Христа, на одних грошах, достатку і т. д. Адже коли шлюб дає тріщину, хто не заволає: «Господи, допоможи! Врятуй!»

Ті, хто любить Христа просто так, вільно, хто дякує Йому за усе, – гідні захоплення. Блаженні і ті, хто звертається до Бога завдяки проблемам.

Молитимемося, щоб кожен знайшов свій шлях до Бога і на цьому шляху зустрів свою «половинку» – людину, з якою можна йти рука в руку на схід, до Христа. Разом – а не нарізно, один в один бік, другий – в іншій.

Молитимемося про те, щоб у вашому житті траплялися чудеса – як ті, про які я розповідав, так і найбільше диво – відчуття Божественної присутності і любові в серці і житті.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)