Секрет упокорювання

Маленькі діти більш спонтанні. Вони кажуть те, що відчувають. І в початковій школі вони завжди пишуть: «Я, я… Я, мама і тато поїхали відпочивати. У мене машинка!» А вчителька виправляє їх твори червоною ручкою: «Не пиши постійно «я, я…»

З іншого боку, мами і тати, будучи упевнені в тому, що їх дитина – найкраща, часто кажуть: «Моя дитина – краща за всіх!» Вони вважають, що їх дитя здібніше за всіх і в класі, і в спортзалі, а вже якщо дитина займається музикою, то вони неодмінно скажуть: «Вчителька з фортепіано відмітила, що моя дочка – краща за всіх! Це видно!»

Усі батьки так кажуть. Вони вселяють своїй дитині з дитячих років, що вона – найкраща, бо, якщо не бути кращим, то легко можна стати і гіршим! Так культивується наш егоїзм.

Коли письменник Нікос Казандакіс приїхав на гору Афон, він зустрівся там з одним подвижником – отцем Макарієм (Спілеотом), який жив у печері. Наприкінці розмови отець Макарій сказав йому:

– Отямся, поки не пізно! Твій егоїзм величезний, твоє «я» з’їсть тебе!

Казандакіс сказав йому у відповідь:

– Не вини его, отче! Его відокремило людину від тварини.

А подвижник відповів:

– Ти помиляєшся. Его відокремило людину від Бога. Коли людина жила в раю, вона була упокореною і була разом з Богом. Бог любив її, і людина відчувала свою єдність з Господом. Але щойно людина сказала слово «Я!», вона відокремилася від Бога і втекла від Нього. Втекла з раю, втекла від самої себе, втекла від усіх.

Тільки в одному випадку ми можемо (і повинні) згадувати про своє «я» – коли звинувачуємо себе. Тоді ми можемо сказати: «Так, я винен. Це я згрішив, я помилився, я зробив це за власним бажанням!» У такому разі – так, але, на жаль, це той самий випадок, коли ми не кажемо «я».

Є навіть такий журнал – «Его». І там психоаналітики пишуть, що коли людина збирається на якийсь захід або вечірку, то під час зборів (вибору парфума і т. д.) в її душі ясно позначається це слово – «я». Як я виглядаю, яке я створю враження, що про мене скажуть, як оцінять мій зовнішній вигляд, мій одяг, мій парфум. Его постійно проявляється в сучасних розвагах. Людина постійно думає про своє «я», бо помістила його в центр свого життя.

Але таким чином ми сильно віддаляємося від Істини! Господь учить нас, що навіть якщо людина виконує всі Його заповіді, вона все одно має говорити про себе як про непотрібного раба Божого. А ми часто починаємо вважати себе великими і важливими персонами на самому початку духовного шляху, коли ще нічого не зроблено.

Упокорювання – це не смуток, не туга. Дехто саме так розуміє упокорювання – що це якась депресія, коли людина почуває себе слабким, скривдженим, хворим інтровертом. Це не так. Упокорювання – це перебування в Істині, у правді. Воно означає, що людина знає, хто вона, знає своє місце в цьому світі, усвідомлює свою неміч і дякує Богові за всі ті благодіяння, які Він робить їй, незважаючи на її слабкості. Упокорювання означає життя в істині, а не в тому обмані, який створює навколо нас сучасне життя.

Я слухав запис, на якому старець Яків (Цалікіс) читає заклинальні молитви над однією жінкою, і там ясно чувся голос злого духу. Зрозуміло, таких речей краще не слухати, але це сталося, і от що біс казав старцеві:

– Раз ти святий, чому ти не говориш про це? Скажи, що ти святий! Раз ти сам це знаєш і тобі вдалося перемогти мене, скажи!

І було чутно, як старець Яків упокорено і твердо відповів:

– Ти брешеш! Я порох і попіл, і покланяюся Отцю, і Сину, і Святому Духові – Трійці Єдиносущій і Нероздільній!

Чули б ви, як кричав і волав біс! І я подумав про те, що ми і так знаємо: найголовніша мета в диявола – зробити нас егоїстами. Він дуже хоче, щоб ми стали егоїстами і почали вважати себе важливими персонами – тоді як Господь хоче, щоб ми були упокореними і виявляли це упокорювання своїм життям.

Упокорювання – це коли людина приймає безчестя з радістю, скорботу та труднощі, що наринули – з розпростертими обіймами, з думкою про те, що таким чином душа виліковується від гріхів і хвороб. Коли приходять труднощі, і ми вимушені змиритися, треба пам’ятати про це – що Бог очищає нашу душу від минулих або нинішніх гріхів, або оберігає від того, що може статися в майбутньому.

Одна жінка зробила аборт і сповідалась у цьому гріху. Але сповіді в такому разі недостатньо. Недостатньо розповісти про гріх. Треба змиритися і покаятися в скоєному.

Упокорювання – це дія, а не слова. Слова солодкі на смак. Душа може зворушитися і розчулитися від слів, слова дарують відчуття солодкості. А справа упокорювання на смак дуже гірка та їдка. От так: слухати про упокорювання – солодко, а виконувати – гірко. І отець Георгій (Карслідіс), відомий духівник у Північній Греції, сказав цій жінці, яка зробила аборт (а вона була дуже красивою, багатою аристократкою):

– От що тобі слід зробити. Ти одягнешся в лахміття, нікому не говоритимеш, хто ти, і відправишся в таке-то село. І цілий тиждень ти проситимеш там милостиню, нікому не розповідаючи про своє минуле і сьогодення. Навіть імені свого не називатимеш. Це приниження допоможе твоїй душі змиритися по-справжньому і очиститися від того зла, яке ти заподіяла іншій душі, твоїй дитині, яка померла, не встигнувши з’явитися на світ.

Жінка усе виконала і після цього відчула те, чого не відчувала під час сповіді, – полегшення. І зцілилася від гріха.

Коли ми тільки встаємо на шлях упокорювання, то перша спокуса, яка приходить до нас, – це марнославство. Щойно захочеш бути упокореним, у голові відразу починають з’являтися пихаті думки. А що таке марнославство? Це коли людина зробить добру справу, і таємно починає гордитися цим. Наприклад, я пощу, і тут мені приходить помисел, і я починаю думати: «Молодець! Раз пощу, то я не такий, як інші! Я інший, я кращий!»

Чи, наприклад, можна скромно одягатися (що саме по собі добре), але з’являються пихаті думки із цього приводу, і услід за ними приходить зарозумілість і самовдоволення. І людина починає думати: «Бачиш, що твориться навколо? Світ гине, усі одягаються зухвало, а ти – не такий. Молодець!» Це «Молодець!», яке ми вимовляємо про себе після кожної доброї справи, і є марнославство. Ця спокуса, з якою ми стикатимемося завжди при здійсненні хорошого вчинку, бо кожного разу в нас щось роздувається зсередини, і з’являються думки: «Молодець! Я зробив це таємно!» Але слово «Молодець!» сказане, і таким чином ми вже загордилися. Найменше це схоже на упокорювання.

Упокорювання має на увазі бажання навчитися. Коли в людини є упокорювання, вона не каже: «Я все знаю!». Вона ставить питання – своєму чоловікові, дружині або навіть своїй дитині. Свого часу це справило враження на святого Іоанна Ліствичника, коли в одному монастирі він побачив сивоволосих старців, що ставлять питання священикові, який їх сповідував (а священикові було сорок років). Це були старці, ченці, загартовані в молитві і духовній боротьбі, і вони упокорено ставили питання людині молодшій за себе.

І в наші дні таке буває. На Афоні є ігумени, які молодші за багатьох ченців у монастирі. І такий ігумен, незважаючи на сан, йде до старших і запитує в них ради, щоб упокоритися, а не діяти на власний розсуд. Це корисне для душі.

Не казатимемо: «Я все знаю! Не вказуй мені, що робити!» Адже таке ставлення передається усім членам сім’ї, усім оточуючим.

Проте бувають випадки, коли християнин має право обуритися відносно того, що сталося, і таким чином продемонструвати «егоїзм» без шкоди для душі. Що ж це за випадки? Коли необхідно встати на захист православної віри, ми не лише можемо, але і повинні бути категоричними, строгими. І це буде не егоїзм, а сповідання віри. Коли святому Агафону пред’являли помилкові звинувачення, обмовляли його, він приймав усе. А його називали грішником, брехуном, егоїстом. Але коли його обізвали єретиком, він відповів:

– Послухайте! Щодо всього, що ви говорили мені до цього, у мене є надія виправитися. Але якщо я погоджуся з тим, що я єретик, то втрачу надію на спасіння! Якщо я єретик, то не можу спастися. Тому я не погоджуюся з вашими словами.

Святі отці так пояснюють поведінку Господа в єрусалимському Храмі. Узявши бич і виганяючи тих, хто продавав і купував, Він у той момент не переживав почуття гніву. Він ні на кого не злився і повністю контролював Свою поведінку і дії. Він перевернув лавки, розсипав гроші, але коли виявився перед клітками з голубами, які призначалися для жертвопринесення, сказав: «Візьміть це звідси!» (Ін. 2:16)

Тобто якби Христос втратив над Собою контроль, Він перевернув би і клітки з птахами. А оскільки голуби були ні в чому не винні, Він не завдав їм шкоди. Про це свідчать тлумачі Євангелія. Отже, Господь не був у нервовому стані. Він зробив усе це не з егоїзму, а з любові – істинної любові до Закону Божого, бажаючи захистити Храм. І християнину, бажаючому стати упокореним, не можна гніватися, не можна сперечатися.

Один послушник старця Паїсія (Святогорця) розповідав:

– В яких би гріхах ми не сповідувалися отцю Паїсію, він приймав нашу сповідь з великим упокорюванням, любов’ю, людинолюбством, і казав нам: «Ну от, і ти – людина. Нічого, виправимося!» І ніколи не сварився. Тільки в одному випадку він засмучувався дуже сильно – коли ми починали гордо сперечатися, виявляючи тим самим свій егоїзм. Тільки тоді він казав: «Зараз, дитя моє, я не можу тобі допомогти». Коли ми поводилися так, його душа страждала. Бо в нашій поведінці був егоїзм. Гріх – властивість людини, а егоїзм – властивість диявола.

Упокорена людина легко виправляє свої помилки. І їй легко допомогти. Не знаю, чи ставили ви собі це питання – чому сповідь нас не змінює. На жаль, я бачу це по собі, і по інших людях. Ми йдемо на сповідь, але після неї не особливо виправляємося – принаймні, настільки, щоб можна було сказати: «За останні п’ять років я сильно змінився».

Чому ж ми не змінюємося? Бо в нас немає упокорювання. Ми не даємо іншим людям сформувати наш характер. Наприклад, людині кажуть: «З цього дня ти повинен постити!» І тут потрібне упокорювання, щоб відповісти: «Так, я постуватиму, не буду їсти м’ясо». А людина замість цього каже: «Стривайте, ви мені вказуєте, маю я постити чи ні? А ще – у скільки я повинен вставати, щоб йти до церкви, робити те чи інше?..». Егоїст не дозволяє нікому управляти собою, але проте ним управляють – його власні пристрасті. А отримати керівництво і виховання з рук Церкви він не може.

В одному з псалмів говориться, що Господь «пом’янув нас у смиренні нашому.., і визволив нас від ворогів наших» (Пс. 135:23,24). А святі отці доповнюють: Він позбавив нас так і від пристрастей, нечистот і немочі. Коли Бог бачить упокорену людину, Він позбавляє її від всякої спокуси. Упокорені люди не намагаються осягнути Божественну Істину, а просто живуть у Ній. У них прості думки – вони думають, як діти. А в людини, яка плутано виражає свої думки, плутано міркує, душа упокорюється, як правило, важко.

Деякі люди, приходячи до старця, починають ставити йому дивні питання. Адже питання свідчать про духовний розвиток людини. І от, наприклад, коли до старця Порфирія приходили упокорені люди, вони ставили йому питання про спасіння. А інші, чия душа була наповнена егоїзмом, запитували, чи купувати мотоцикл, чи вийде дочка найближчим часом заміж і т. д. Хтось навіть просив старця помолитися про виграш у лотерею. Тобто люди запитували про те, що не було суттєвим для їх спасіння.

Замість того, щоб заглянути в себе, егоїст дивиться на інших. А ще він уважно розраховує, коли прийде Антихрист, які в нього будуть цифри, і так далі, і тому подібне – замість того, щоб стежити за власною душею. А про що в давнину люди запитували старців? У Патерику часто розповідається, як якась людина приходить до старця і каже йому:

– Отче, скажи, як можна врятуватися! Скажи, що треба зробити, щоб врятуватися, полюбити Христа, перемогти свою неміч і пристрасті!

Ці питання ми повинні ставити і собі, і своєму духівникові, і святим людям (якщо з’являється така можливість). Ці питання не містять простої цікавості, під якою ховається егоїстичне бажання займатися чим завгодно, але тільки не собою. Те, про що я кажу зараз, не абстрактно.

Коли учні запитали Христа: «Господи, невже мало таких, що спасаються?» (Лк. 13:23), – Він не відповів прямо на це запитання, а сказав: «Намагайтеся увійти через вузькі ворота» (Лк. 13:24). Пам’ятаєте? Тобто в Нього запитали одне, а Він відповів інше. Запитали, скільки людей спасеться, а Він відповів: «Намагайтеся увійти – от що вас стосується. А скільки людей спасеться – це вас не стосується». Таким чином Господь повертає нас на землю, до упокорювання.

Паси вівці Мої, Рафаель Санті

Те ж саме Він сказав і апостолу Петру. Після Воскресіння Господь сказав йому: «Йди за Мною» (Ін. 21:19). А він почав запитувати Христа про св. Іоанна Богослова, що буде з ним (Ін. 21:21). Що відповів Господь? «Що тобі до того? Ти йди за Мною» (Ін. 21:22). Тобто те, що буде з Іоанном, його життєвий шлях, – це Моя і його справа. А ти дивися на себе. Допомагаючи собі, ти допоможеш іншим.

І це не егоїзм. Це та єдина відповідальність, яку ми несемо за розвиток власної душі, щоб навернути її до покаяння і упокорювання. Як каже святий Іоанн Ліствичник, Господь не засудить нас за те, що ми не були богословами; чи що не здійснювали чудес; чи що не були проповідниками, що не навернули до Бога цілі племена і народи. Господь засудить нас за те, що в нас не було упокорювання, не було покаяння і хвилювання про власну душу.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)