Крихти на камені

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Років п’ять тому, коли я, повернувшись зі Святої землі, в одній дуже строкатій компанії показував фотографії своєї подорожі, одна з них викликала особливий інтерес присутніх. На ній був зображений камінь, що лежить на березі Тиверіадського озера неподалік від містечка, що зветься Табха. На цьому камені, за переданням збереженому Церквою, Господь наш Ісус Христос розділив п’ять хлібів і дві риби на п’ять тисяч чоловік. І от один з моїх слухачів, людина безумовно не церковна і невіруюча, не приховуючи іронії, запитала мене: “А звідки відомо, що саме на цьому камені Христос розділив п’ять хлібів? Крихти, чи що, залишилися?” Пам’ятаю, як мене образило і саме питання, і глумливий тон того, хто запитує. І я навіть пошкодував, що став розповідати в цій компанії про свою поїздку у Святу землю. Мені це здалося тим, що Господь називає “киданням перлів перед свиньми” (Мф. 7:6). Зараз, багато часу потому, я думаю, що розмова ця була не марна, і питання, мені поставлене, зовсім не так і глумливе, бо крихти дійсно залишилися.

Крихти – залишилися, і цими крихітками з каменю на березі Тиверіадського озера людство живиться от вже дві тисячі років. Крихти Хліба Христового залишилися і розсіялися по землі, і з цих крихт, як із зерен, кинутих рукою Премудрого Сіяча, зійшла і виросла Церква Христова. Як таке, диво примноження хліба, при всій своїй неймовірності, не має значення вічного, позачасового. Люди були голодні, потім дивовижним чином наситилися, але не назавжди ж! Минуло якихось десять-п’ятнадцять годин, і ті ж самі люди зголодніли знову. Проте ця подія в Табсі, це диво примноження хлібів тривала, як мені здається, не лише ті декілька хвилин, поки стомлені трудами дня ізраїльтяни жували кожен свій кусень хліба. Диво примноження хліба триває і понині. І не лише в буквальному розумінні. Хоча хіба не дивно, що, незважаючи на всі наші потуги знищити природу, незважаючи на всі наші гріхи перед Божою землею, вона продовжує справно годувати нас, з року в рік примножуючи хліби і рибу, їжу і питво. І все тому, що Боже милосердя, Божа любов не присіклися, а ми чомусь упевнені, що такий стан справ – нормальний, що так і має бути завжди. Але подумаємо: хіба протиприродний ураган, смерч, посуха, потоп? Хіба вітру не природно – дути, воді – лити, а сонцю палити беззахисні стебла? Чому всі ці природні стихії повинні думати про те, що мені їсти хочеться, і тому зменшувати свою безрозсудну силу?

Природі як такій, якщо вдуматися, до нас, людей, до нашого благополуччя жодної справи немає. Є людина на землі чи її винищила невідома епідемія – до цього гімалайському ведмедеві немає справи. І я боюся, що горобці не дуже помітять зникнення усього людства, якщо, звичайно, людство, гинучи, не прихопить із собою в пекло і горобців.

Діло до нас є тільки Богові. Тільки Він думає про нас. Тільки Він пам’ятає про нас завжди. Тільки Він жаліє нас, недолугих. І тільки тому, що Він, наш Бог, – Любов, примножується хліб, росте урожай, приборкуються урагани і сонце мирить свою люту силу.

Але головна наша радість навіть не в цьому. Скільки не їси хліба, скільки ні пий води, скільки ні вдихай повітря – рано чи пізно усе це стане тобі не треба. Бо пуповина, що живить немовля, потрібна йому лише до тих пір, поки він не народився. Бо груди материнські насичують його до певного часу. А коли настає час і Вічність кличе людину, ні хліб пшеничний не наситить, ні вода джерельна не угамує спрагу. Бо у Вічності, там, де немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання, – там інша вода та інший хліб.

Ісус сказав їй у від­повідь: якби ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: дай Мені напитися, – то ти попросила б у Нього, і Він дав би тобі води живої” (Ін. 4:10). Про живу воду Вічного Життя каже нам наш Спаситель. І не м’яких булок закликає Він нас шукати і жадати в нашому бутті, але Хліба вічного, Хліба Істини. “Я є хліб життя; хто приходить до Мене, не відчуватиме голоду, і хто вірує в Мене, ніколи не матиме спраги” (Ін. 6:35).

Тому очевидно, що диво примноження хлібів було лише прообразом Євхаристії – того самого Хліба Вічності, Який живить християн і спрямовує їх у Царство Небесне от вже два тисячоліття. Тому, надихаючись і радіючи Христовим чудесам, давайте пам’ятатимемо, що вони не для землі, а для Неба. Тому, молячись нашому Спасителеві, давайте спробуємо просити не лише про сьогоднішнє, але і про вічне. Бо не в тутешніх, нехай навіть і прекрасних, полях і лісах належить нам знайти вічний упокой, а в Едемі, у Райському саду. Сказано ж: “Не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом Божим” (Лк. 4:4). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 8 неділя після П’ятидесятниці