Авраам – батько віри

Авраам – одна з найважливіших осіб у людській історії. Три релігії – юдаїзм, християнство та іслам – зводять до нього своє коріння; релігієзнавцями вони так і звуться авраамічними, а сам Авраам зветься батьком вірних. Святий апостол Павло, пояснюючи, що таке віра, наводить у приклад саме Авраама. Тому нам дуже важливо зрозуміти, хто він такий і яке відношення він має до нас, хто живе майже чотири тисячоліття після нього.

Аврам – так його звали до того, як Бог уклав з ним завіт, – народився в Урі Халдейському, одному з центрів близькосхідної цивілізації. Розкопки, проведені на початку 20-х років минулого століття, виявили цегляні будинки, іноді в декілька поверхів, дуже пристойну для стародавнього світу систему водопостачання і каналізації, пам’ятники писемності і мистецтва, а в центрі міста величезний зікурат – ступінчасту вежу, споруджену на честь місячного бога Нана.

В Урі Аврам одружився із Сарою; після цього його батько Фарра разом з ним і з усією сім’єю переселився в інше місто – Харран. Художники часто зображують Аврама, що живе в шатрі, кимсь на кшталт бедуїна, але значну частину свого життя він був міським жителем. Коли йому виповнилося 75 років, до нього звернувся Бог – не місячний бог, якому поклонялися в Урі і Харрані, і не один з безлічі язичницьких богів, але єдиний істинний Бог. «І сказав Господь Авраму: піди з землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого і йди у землю, яку Я покажу тобі» (Бут. 12:1).

Аврам не був кочівником, що переходив з місця на місце, тому кинути звичне місце і піти йому було, напевно, не легше, ніж будь-кому з нас. Але він покорився, бо повірив.

Бог Авраама

Зараз під вірою в Бога люди часто розуміють віру в існування Бога або навіть ще невизначеніше: віру в те, що «там щось є». За часів Авраама люди не сумнівалися в існуванні «чогось там»; сама віра в надприродне була звичайною для всіх часів і народів. Настільки секуляризовані культури, як нинішня Росія або Китай, – швидше виключення. Язичники вірили в богів і, як не дивно, багато хто з них вірив в існування Бога – Творця і Хранителя всесвіту.

Язичник – і древній, і сучасний – цілком може визнавати, що Творець існує; але існує десь за кадром, з Ним немає зв’язку, немає жодних стосунків. Язичник вірить в існування грізних, таємничих і могутніх істот, яким він поклоняється і заступництва яких шукає. Ці істоти, боги язичницького світу, уявлялися могутніми – але не всемогутніми; вони нагадували правлячий клас людського суспільства: зі своїми пристрастями і вадами, зі своєю прихованою боротьбою і міжусобицями. Часто між богами і людьми передбачалася певна взаємна залежність: люди потребували благовоління богів, а боги – жертвопринесення, що звершуються людьми. Боги могли буквально зголодніти, якщо їм перестануть приносити жертви, як у комедії Арістофана «Птахи», де боги потрапили в дуже складне становище через те, що птахи стали перехоплювати дим від жертвопринесень.

Стосунки язичників з богами – це стосунки із сильними союзниками, і стосунки досить прагматичні. Урожай у цій долині або удача в бою в цих горах залежать від місцевих божеств – що ж, вшануємо і їх. Ці боги найчастіше були поза мораллю – не те щоб особливо злими, а просто цікавилися не моральністю, а жертвопринесеннями. І такого роду язичництво не померло і в наші дні: як дикуни, які мастять ідолів жертовною кров’ю, деякі наші сучасники підходять до православних обрядів з чисто язичницьких позицій – навіть бандити перед «сходкою» замовляють молебень, а квартирні злодії беруть із собою на крадіжку ікону.

Віра в язичницьких богів не вимагає перегляду свого життя, не вимагає покаяння – їм потрібно тільки приділяти певну долю шанування і приношень. Але Аврааму відкривається зовсім інший Бог: «Господь явився Аврамові і сказав йому: Я Бог всемогутній; ходи переді Мною і будь непорочним» (Бут. 17:1). З цим Богом не можна встановити стосунки «ти мені – я тобі»; Його благовоління не можна купити за принесеного в жертву барана або за замовлений молебень. Цей Бог вимагає, щоб ми повністю віддали Йому своє життя, ходили (тобто жили – С. Х.) перед Ним і були непорочними.

Віра

І такому Богові Авраам повірив. Що в цьому виняткового? Адже багато людей вірить у Бога. Ми можемо вірити в те, що Бог реальний, що Його слово, взагалі кажучи, істинне, що Він бажає спасіння людей. Ми можемо дотримуватися найправильніших богословських переконань – і зараз, за часів Нового Завіту, у цьому сенсі ми знаємо про Бога значно більше Авраама. Але все-таки ми можемо не мати його віри. Що відрізняє віру Авраама? Це не просто віра в буття Боже, не просто визнання певних істин про Бога – ця особиста довіра. Богу є до мене діло; Він звертає Своє слово і до мене особисто; я особисто покликаний вірити цьому слову і покладатися на нього.

У цій вірі є велика, вражаюча відвага. Невіруючі часто сварять приниження рабів Божих; проте ті з них, які вирішують придивитися уважніше, навпаки, обурюються їх крайньою зарозумілістю – подумати тільки, вірні вважають, що Творцю усього цього незбагненно величезного всесвіту є діло до кожного з них, що Він засмучується про їх гріхи і радіє їх покаянню, що Він – управитель всесвіту – витрачає час на те, щоб возитися з ними!

Авраам вірить, що до нього звертається Всемогутній; більше того, він вірить у те, що Всемогутній дає йому обітницю. Бог обіцяє Аврааму: «І Я спороджу від тебе великий народ, і благословлю тебе, і звеличу ім’я твоє, і будеш ти благословенням; Я благословлю тих, що благословляють тебе, і тих, що лихословлять тебе, прокляну; і благословляться у тобі всі племена земні» (Бут. 12:2,3).

Чи виглядає це правдоподібним? Ні. За будь-якими людськими мірками – це абсурд. Коли Авраам покидає Харран, йому вже 75 років. Більше того, до народження Ісаака проходить ще чверть століття. І впродовж цих років Авраам, усе більш глибокий старик, вірить, що в нього і в його престарілої дружини народиться син, через якого він стане батьком багатьох народів. Як пише апостол Павло: «Він, всупереч надії, увірував‚ що стане отцем багатьох народів, за сказаним: “Таке численне буде сім’я твоє”. І не знеміг у вірі, і не вважав свого тіла, майже сторічного, за вже змертвіле, і утроби Сариної за омертвілу; не засумнівався в обітниці Божій невірою, але зміцнився у вірі, віддавши славу Богові‚ і був цілком упевнений, що Він має силу і виконати обіцяне» (Рим. 4:18-21).

Істинна віра визнає Бога Тим, Хто Він є; Бог знає, що каже – безглуздо вважати, що Всевишній вводить нас в оману або що Всезнаючий чогось не врахував. Усе що завгодно може виявитися помилкою, брехнею і вигадкою – але слово Боже залишається непохитною істиною. Падіння прабатьків починається із слів змія «чи дійсно сказав Бог?» – із сумніву в слові Божому. Але Авраам, батько віри, зробив крок у зворотному напрямі – він повірив Богові. Бог укладає з Авраамом завіт, і про це варто сказати детальніше.

Завіт

«Завіт» – одне з ключових понять Біблії. У сучасній мові ми називаємо цим словом щось подібне до настанови, урочистого веління, яке дається учням або нащадкам (як кажуть про гідного учня: «Він був вірний завітам свого учителя»). Але в Біблії слово «завіт» має інше значення – його можна передати як «договір». У відносинах між людьми воно означало угоду, яка накладала на його учасників певні зобов’язання. Така угода могла бути між рівними, наприклад, союзниками, а могло – між правителем і народом. Правитель переймав на себе зобов’язання захищати підданих, а вони – виконувати його веління і платити податки. У наш час це можна було б порівняти з наданням громадянства.

Проте в словах «договір» або «надання громадянства» для нас є якийсь безособовий, майже бюрократичний відтінок, а «завіт» припускає саме особистий зв’язок. Договір зазвичай стосується тільки якоїсь однієї сторони нашого життя, найчастіше професійної або фінансової; завіт стосується всього життя людини, як шлюб. Бог Біблії – не безособова сила, Він – Особа, до Нього можна звернутися на «Ти», з Ним можна вступити в особисті стосунки.

Проте стосунки бувають різними. Бувають швидкоплинні розмови з випадковими попутниками, з продавцями або покупцями, ввічливе «добридень» сусідові в ліфті, ділова розмова з фахівцем, якого ми запросили розв’язати нашу проблему.

Буває і по-іншому – буває шлюб, який може припинити тільки смерть; буває довга дружба, коли старі шкільні друзі святкують народження онуків один одного; буває – хоча нам це незнайоме – феодальна відданість, коли весь рід з незапам’ятних часів служить хазяїну дому і всі його члени неймовірно цим гордяться. Стосунки такого типу відрізняє те, що ми приймаємо інших людей як невід’ємну частину свого життя. Нас зв’язує глибока спільність – ми сім’я або друзі, або люди хазяїну дому.

Бог – не перехожий, який з’являється на хвилину, щоб знову зникнути. Він встановлює з людьми міцні стосунки, які Біблія і називає «завітом». Бог каже Аврааму: «Ось завіт Мій з тобою: ти будеш отцем безлічі народів, і не будеш ти більше називатися Аврамом, але буде тобі ім’я: Авраам, тому що я зроблю тебе отцем безлічі народів; і дуже, дуже розмножу тебе, і народжу від тебе народи, і царі вийдуть від тебе; і поставлю завіт Мій між Мною і тобою і між нащадками твоїми після тебе в роди їх, завіт вічний в тому, що Я буду Богом твоїм і нащадків твоїх після тебе» (Бут. 17:4-7).

Святий апостол Павло вказує на те, що нащадки, про яких йде мова, – це не стільки нащадки за тілом, скільки ті, хто розділяє віру Авраама: «І Писання, передбачаючи, що через віру Бог виправдає язичників, передвістило Авраамові: “У тобі благословляться всі народи”. Отже, ті‚ що від віри‚ благословляться з вірним Авраамом» (Гал. 3:8,9). Серед цих народів знаходимося і ми, хто вірить в обіцяння Божі, які дані нам в Ісусі Христі.

Автор: Сергій Худієв