Отче наш (закінчення)

«Хліб наш насущний…». У Євангелії від Матфея – «Хліб наш насущний дай нам сьогодні», а в Євангелії від Луки – «Хліб наш насущний дай нам щодня». Щодня ми просимо давати нам хліб в Євангелії від Луки, сьогодні – в Євангелії від Матфея. От у чому різниця двох цих варіантів. Євангеліє від Матфея більше зосереджене на сьогоднішньому дні, Євангеліє від Луки – на житті взагалі. Що означає «насущний?» Українською, як і грецькою, слово це незрозуміле. І таким же неясним за значенням залишилося воно в блаженного Ієроніма, коли він перекладав Євангеліє латиною: supersubstantialem. Причому Ієронім сміливо вживає це дивне слово замість простого cotidianum – «щоденний», що в його час вже увійшло до церковної латині. У практиці Західної Церкви під час літургії, коли читається молитва «Отче наш», і сьогодні вживається старий переклад, бо він незрівнянно простіший і зрозуміліший (щоденний наш хліб). При цьому в латинському Євангелії, зрозуміло, стоїть незрозуміле, але точно відбиваюче складне в грецькому тексті місце – supersubstantialem.

Що це означає? Вираз «хліб наш насущний» так само захований від можливого спотворення усередині складної і майже незрозумілої форми, як і «Нехай святиться ім’я Твоє».

Епіу’сіос дослівно – це саме «на-сущний». Чи то це просто хліб на сьогодні, чи то той, про який сказано в книзі Притч Соломонових: «Убогости і багатства не давай мені, годуй мене насущним хлібом, щоб, переситившись, я не зрікся Тебе і не сказав: “хто Господь?” і щоб, зубожівши, не став красти і вживати ім’я Бога мого марно» (Притч. 30:8,9). Тут говориться про середній шлях, який не призводить ні до бідності, ні до багатства. Розбагатівши, людина може забути про Бога, а збіднівши, піти шляхом злодійства; тому – дай мені те, що треба, – хліба, але не більше. Таке перше тлумачення виразу «хліб насущний».

Але є інше тлумачення: дай хлібу, необхідного мені, і ще небагато, на той випадок, якщо хтось прийде: щоб у мене було, що йому дати, – тобто «дай нам». Це тлумачення не менш вдале. До того ж воно пояснює наявність префікса епі («на – » або «над – ») у слові «насущний».

Є і третє тлумачення: дай мені хлібу не лише на сьогодні, але і на завтрашній ранок.

Нарешті, можливо, тут говориться не просто про хліб сущий, а насущний, що знаходиться над буттям. Тоді це євхаристійний Хліб – Тіло Христове. І це тлумачення не менш переконливе. Священик під час проскомидії, вирізуючи з просфори частину, яка потім буде освячена як Тіло Христове, роздає після служби зрізані краї парафіянам. Ці частки просфори (так званий антідор), хоча і не були переісточені під час обідні, теж приймаються ними як святиня. По суті, як антідор може сприйматися всякий кусень хліба, бо він випечений з того ж зерна, з того ж борошна, що і хліб, узятий для звершення таїнства євхаристії. Не із скупості і не внаслідок крайньої убогості сушили в селах сухарі, а саме тому, що вважалося гріхом, якщо хліб пропаде. У будь-якому кусні хліба віруючій людині бачиться нагадування про Тайну Вечерю, про той Хліб, який узяв у руки і благословив Ісус.

Таким чином, незрозуміле слово «насущний» виявляється напрочуд багатозначним.

«Провини наші…». «І прости нам провини наші, як і ми простили винуватцям нашим» – саме так виглядає текст цього прохання в прадавніх (IV ст.) рукописах Євангелія від Матфея. Дієслово «простити» стоїть тут у минулому часі, значить, Ісус говорить нам про те, що Бог тільки в тому випадку простить наші провини, якщо ми вже простили нашим ближнім. «Прости ближньому твоєму образу, – каже Сирах, – і тоді після молитви твоєї відпустяться гріхи твої» (Сир. 28:2). У біблійному тексті спожитий пасивний стан, слова «відпустяться гріхи» вказують на те, що відпустить гріхи Сам Бог, і ніхто інший. Про це було сказано вище. Прадавні рукописи Євангелія від Матфея досить точно повторюють саме ту формулу, яка зустрічається в Сираха.

У Євангелії від Луки про це ж сказано по-іншому і дієслово «прощати» стоїть у теперішньому часі: «І прости нам гріхи наші, як і ми самі прощаємо кожному боржникові нашому».

Ісус не просить прощати взагалі, бо це легко. Він просить мене простити кожного конкретного боржника мого. Це дуже важко, але необхідно, щоб стати християнином. З інших місць Писання зрозуміло, що простити того, хто поруч, – основа основ християнства. Якщо ми прощатимемо людям гріхи їх, то простить нам і Отець наш небесний. І не простить, якщо ми не прощатимемо. Коментуючи це місце в Нагорній проповіді, апостол Яків вигукує: «Бо немилостивий суд тому, хто не творив милости; милість же підноситься над судом» (2:13).

Коли в мудрого рабина на ім’я Осія бен Ехуда запитали, скільки разів слід прощати, то він відповів: «Якщо людина образила тебе один раз, її прощають, якщо образила вдруге, її прощають, її прощають і втретє, а в четвертий – не прощають». Про те саме апостол Петро запитав Ісуса: «Господи, скільки разів прощати брату моєму, який згрішить проти мене? Чи до семи разів?» Осія бен Ехуда пропонував прощати три рази. Петро називає нескінченно більше, із його погляду, число – не просто в два рази більше, ніж пропонував вчений рабин, а плюс ще один раз. А Христос відповідає: «Не кажу тобі – до семи, але до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:21.22).

Звичайно, щоб простити когось 490 разів, – до цього нам рости і рости! Ісус показує нам цими словами, що милосердя Боже не має нічого спільного з нашою добротою, яка не більше ніж пародія на милосердя. Як не замислитися над цим? Це дуже важливий, серцевинний момент для нашої віри.

Після слів «Прости ближньому твоєму образу» Сирах каже: «Людина вигодовує гнів до людини, а у Господа просить прощення; до подібного собі людина не має милосердя, і молиться про гріхи свої» (28:3,4).

Ймовірно, роздумуючи саме над цими Сираховими словами, апостол Іоанн вигукнув: «Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1Ін. 4:20).

Сирах порівнює злість з вогнем і говорить про те, що іскра, якщо на неї подути, розгориться в полум’я, а якщо на неї плюнути – потухне. Плюнути на іскру злості нашої, гасити в собі злість у зародку, не давати їй розгоратися – от завдання для вірного, як його формулює Ісус, відштовхуючись від того, що колись сказав мудрий Сирах.

«Але визволи нас від лукавого…». «І не введи нас у спокусу», – сказано в молитві «Отче наш». А з іншого боку, у Посланні Якова написано: «Блаженна людина, яка переносить спокуси, бо, будучи випробуваною, вона одержить вінець життя, який обіцяв Господь тим, що люблять Його» (1:12). Людина спокушається подібно до того, як випробовується срібло. Про це постійно говориться в Старому Завіті. І раптом – «не введи нас у спокусу». Як узгоджувати ці слова з тим, що ми знаємо з інших місць Священного Писання, де прямо сказано, що Бог спокушає, тобто випробовує, пробує людину? Татіан, один з древніх церковних письменників, наводить таку логіку Ісуса: хто не був спокушений, не може увійти до Царства Небесного. Так як же зрозуміти «і не введи нас у спокусу»?

Навіть найкращий перекладач іноді помиляється. Причому помилка такого блискучого і святого перекладача, яким був блаженний Ієронім, значно страшніша, ніж помилка перекладача рядового. Кому сьогодні цікаві старі переклади античних класиків і якісь непринципові помилки та неточності, які в них є? Лише вузькому колу фахівців. Інша справа – помилка перекладача, на працю якого століттями дивилися як на зразок.

Помилка ця полягає в тому, що слово ісферо він переклав як «вводити» (induco), тоді як насправді воно означає «ввергати». Тут слід би сказати «не увергни, не кинь нас у спокусу», «не увергни в пучину спокус, які нам не під силу».

У цьому значенні слово ісферо вживається в псалмах, коли говориться про вир, що затягує людину. Не втягуй нас у нутро виру, але визволи нас від лукавого (від спокусника). Врятуй від того зла, яке діє у світі і засмоктує нас у трясовину. Це третє «темне» місце в молитві «Отче наш», невеликої за об’ємом, але що виявилася такою важкою і складною для розуміння. Тому і можна нею молитися все життя, що буде вона в нашому серці спочатку розбухати, потім проростати, рости і приносити плід. Її треба не просто вивчити напам’ять. Її треба зігріти серцем, вона повинна прорости з нього. Цю молитву треба прожити – тоді ми станемо християнами.

Молитва «Отче наш» не може не бути важкою. Якби вона була простою, ми б її швидко і легко забули, як забуваються вірші посередніх поетів. Молитва «Отче наш» тому і звучить досі так само пронизливо, як звучала того дня, коли в Нагорній проповіді Ісус вперше запропонував її людям, що в ній так багато складного. І коли ми її проживаємо, – а кожен християнин проживає цю молитву, – ми стаємо і богословами, і справжніми християнами.